В самотній тишині кімнати, де всі нагло сплять,
Де нема діла до розпусти й перманентних п’янок,
Бо в того є своя-єдина, тому – не щастить, а я –
Складаю план завоювань, з безсоння, аж під ранок.
Чого б то так заворожило те червоне плаття,
Що вона з ним засіла глибоко у голові,
Як не старався вберегтися від цього заняття,
Розум то чує – серце хоче натворить фігні.
І безкінечний бій цих двох, як риби нарваної з склом,
Призводить до колапсу вмісту черепного бокса,
А ребра розпирає стукіт сталевим кайлом,
Назовні ж – проривається лиш образ скаженого мопса.
«Все, з мене досить!», - каже перший і іде,
Другий – продовжує дебільно-істерично ржати,
Інших таких я не знайду ніде,
Що терплять ці припадки замість того щоб зв’язати.
Моїм "сурікатам"-співпалатникам у гуртожитку.
«Dig DeepeR!»
