Осінній дощ. Летіли краплі,
Змивали марева з небес.
А тротуаром бігли кралі
У спідньому, а може й без...
Удвох. Підбори цокотіли
Спішили, не дивились ніц…
Виблискували ніжки білі
З-під коротесеньких спідниць.
Гриміло. Тільки дуже тихо,
Мабуть і грім угледів щось
Спокусливо-палке, на лихо.
Стріляв, тепер шепоче... ось...
І вітер, що зривав каштани,
І парасолі видирав,
Зробився чи хмільний, чи п’яний,
Затих і мовчки «ловить ґав»...
Злило асфальт, каштани, клени...
А я – вчаровано дививсь:
Яка краса біжить крізь мене...
Яке ганебне слово – «крізь».
Вірш красивий, з глибиною, з почуттями. Бо ж справді, я погоджуюся з автором, багато чого проходить чи пролітає крізь нас, і ми не можемо цього зупинити чи обрати, так просто відбувається. Але, інколи, це нестримно хочеться змінити, щось щось залишилося із нами.
За вірш дякую, робота варта уваги. Одним словом, браво!
Віктор Нагорний відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Осінній дощ.І краплі небом,
За руку зморених хмарин.
Хіба тобі сьогодні треба
Тих непрочитаних хвилин?
І не почутих всіх мелодій,
І недоспіваних пісень.
А дощ-великий просто злодій,
Що краде більше світла вдень.
Віктор Нагорний відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
