Вночі, я чула, лопались бруньки
в моїм саду, де зорі сік спивали.
Судинами дерев текли струмки
до ковшика з півмісячним овалом.
Я бачила, як пружились з кори
у брості молоді морелі й груші.
Лиш явір почував себе старим –
на світ дивився оком проминущим.
На ранок – лебеді у синій висоті –
їх світлий клин так довго плив по небу...
Не крилами – душею лопотів,
і проростав у дивний крові клекіт.
Узріла я в напрузі небокрай -
мов тятива у мить несамовиту.
О погляде, чи ти побачив рай –
утік у вічну істину молитви?
Чи так утішився, аж очі запекло,
завіяло туманом - далиною?
Минулий день, прозорий, ніби скло –
покутою поплив переді мною...
До сонця ниточки тоненькі потяглись –
травичка соковитим оксамитом.
І розкривав квітучу душу ліс,
яку приспав, на зиму усамітнив.
З-під листя прілого, як списики, дивись –
підсніжники проштрикують неволю –
голівки соромливо схилі вниз,
та світ їм розвидняється поволі.
А онде проліски, а далі сон-трава,
тендітним станом пнеться все угору.
Земля туманом ніжно покрива –
від прикрощів, від холоду і горя
Весна, весна – і розговілась віть,
пташиними потята голосами,
летить симфонія пробудження у світ –
гудуть дерева чистими басами.
- Чи чув, чи чув? – дивують горобці.
- Так, так, так, так... – відказує їм дятел.
І знають всі, що світлі звуки ці
для серця, здатного
відчути
радість свята.
