Підошва потонула в морі цноти
безкрайо-білосніжного рядна,
що вкрило монолітів сірі соти,
спустошених від поділів ядра.
Пейзаж сичав: "Нікому тут не раді!"
застромленими у холодне тло
недопалками ядерних снарядів,
що рвали колись неба полотно.
Навколо тиша з відзвуком металу
ганяла по руїнах ультразвук
і кров у венах, наче воду талу,
у горло страху лляла прямо з рук.
І ліз у ніздрі через шпари маски
солодкий запах окису й гниття
із домішками свіжості Аляски -
німий пророк відсутності життя.
Та, попри цей пейзаж, не затухає
жевріючий в душі його вогонь,
тому що дома Та, яка кохає,
теплом зігріє лагідних долонь.
Дуже важкий вірш за наповненістю. Добре коли в безнадійно-гіркі моменти є ТА, яка чекає, погано коли вона ПРОСТО є... Краще б вже ніяк. Важкий вірш. Сподобався.
Атмосферу навмисне хотів подати через зір, запах і звук максимально важкою і гнітючою (постапокаліптичною), щоб підкреслити останні 4 рядки і юхню важливість для ЛГ. Судячи з Ваших відчуттів - мені трохи вдалося це зробити Спасибі Вам за те, зо поділились відчуттями і за оцінку
