Примарилось, а, може, і було -
Розірване, розкидане - забути!
Пішов і, ніби, з часом, уляглось,
Заснуло все, втомившись від спокути...
І лиш у сні, буває, промайне
Твій образ, мов на склі розмите фото,
Я чую - тихо кличеш ти мене
І важко йду хоч лісом, хоч болотом...
Не можу дихать, ноги не несуть,
Та розумію - це єдина втіха...
Не буде в сні, то будні не спасуть
Я не побачу - за межу поїхав...
І серце розривається навпіл -
І крик чи зойк у темряві вже тоне...
Прокинулась. Лягають на папір
Слова чи вірші... Щось таке бездонне...
А вранці знову небо голубе -
Воно ж не знає про мої печалі...
На серці легше - бачила тебе
І можна далі жити... жити далі...
- - -
Дякую, Наталю, за такий чудовий, хоч і болючий вірш. Перечитала кілька разів, та й забрала у вибрене, бо ж дуже торкнувся він моєї душі, і мого болю. Щось схоже є й у мене у вірші "Небо й тепер голубе"...
