Чом ти, вербо, віти похилила?
Чом тривожиш річки плесоспокій?
Чи тобі чекати вже несила,
Коли знов зазеленіє локон.
Коли небо криложуравлями
Заклекоче. Й синню через вінця
Розтечеться стрімко над полями,
Хмар пухнастих розігнавши кільця.
Коли рясно травокилимами
Береги укриють свої плечі.
Попливуть,полинуть табунами
У туманах заспіви лелечі.
Сонцемедом звощені стежини
Оживуть каскадами фіалок.
Заквітують кущики калини...
Залишилось зовсім-зовсім мало.
Зачекай ще трішечки, вербице,
Не тривож ще річки плесоспокій.
Нехай сон зимовий їй досниться...
Скоро твій зазеленіє локон.
Надто ми вже зимострімко заскучали За твоіми рідко-частими вішавми... То ж заходь до віршо-клубників частіше - Буде й бридкочас текти для нас милішк...
коротше, ми, тіпа, раді!
Ірина Кохан відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ой мене Ви так перехвалили
Щоки,мов вогнями запалили,
Обіцяю - буду віршувати
Аби Ваші коменти читати!
Щиро-щиро дякую ,пане Олексо,за такі теплі слова!
Завжди рада Вам!
Мені сподобався Ваш вірш! Гарні складні слова у кожній строфі!
Мені здається, що, відповідно до рядка "коли знов зазеленіє локон?", усі інші речення мають бути питальними,крім "залишилось..." і далі.
Ірина Кохан відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Перегляну. Дякую Вам за відгук і підказочку!
Рада,що завітали!
Надто ми вже зимострімко заскучали 
