Зима за вікном. Холод сковує руки.
Ні кроку ступити назад чи вперед
І не вберегтись від печалі розлуки,
Хай навіть любов загорнути у плед.
І не відігріти, і не розтопити
Їх душі сталеві, холодні, мов лід.
І не відшукати в таємних молитвах
Тієї любові згасаючий слід.
Пройшли почуття. Все розтало в тумані:
І очі, і руки й веснянки її.
Розсіялись ночі напрочуд духмяні
Окрилені співом в саду солов’їв.
Але все одно щось тримає на грані,
Бо щастя не ллється у них через край,
Не світяться очі, колись полум’яні,
І навіть не сниться омріяний рай.
Розірвані навпіл безжальним мовчанням,
Фальшиво кульгають обірвані дні.
І може, зібравши вже сили останні,
Всю правду відкриють собі в глибині:
Години пливуть. Розчиняється вічність.
А часу все менше у їхнім житті,
І може у тому банальна трагічність:
Безтямно кохають, але в самоті.
Салтан Николай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
якось ніяково чути такі слова, бо ще ніхто так не відзивався про мої роботи. Але в будь-якому випадку приємно знати, що комусь вони близько лягають до душі
Иногда, молчание - самый страшный ответный ход, режущий по сердцу больнее острия ножа.
А нелепое, обидное молчание, перечеркивающие всевозможные предпосылки к счастливому будущему, - и того больнее, поскольку режет и калечит самих людей, их совместное *завтра*.
Салтан Николай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
мда, на жаль, це не той випадок, коли мовчання - золото.
Дякую Вам, Анно, за чуйність Вашої душі та серця. Завжди Вам радий
кожною клітинкою відчуваєш ось цей сум, і намагаєшся співпереживати разом з ЛГ..
хочеться побажати побільше тепла, і гармонії і трохи меньше трагічності