Я кохаю тебе до нестями
Тим коханням, що в’ється в казках,
І поради не слухаю мами,
Всі ми мудрі на старість в словах.
А я юна, для тебе цнотлива,
Від дитинства лелію красу,
І любов – нашу часточку дива –
Я до ночі тобі пронесу.
Вже зоря увібралась серпанком,
Позіхає ліниво земля,
І скуйовдженим, заспаним ранком
Я твоє промовляю ім’я.
Перед дзеркалом русую косу
Моя доля зі смутком плете,
А із-ззаду , неначе наосліп,
Я щораз відчуваю тебе.
А по дню все кручуся в госпОді,
Ніби праця рятує від дум,
І голівка волошки в городі
Мій брунатний вибілює сум.
Чому щастя тікає від долі?
Вона грішна, без нього пуста.
Я у посмішці маку у полі
Твої повні впізнала вуста.
Ти і з соняха дивишся ніжно,
Все підмигуєш золотом вій,
І лоскочеш мене білосніжно
На скатерці ромашкових мрій.
Ти смієшся до мене з криниці,
Аж вода розколихує щем,
І у лоні рудої пшениці
Ти шепочеш до мене дощем.
І над річкою плачеш вербою,
Вітер сльози на берег прибив.
І я також поплачу з тобою,
Бо люблю, як ніхто не любив.
Я кохаю тебе до нестями,
Як кохають крізь тло сивих літ,
І удень, і як чорнії брами
Опускає вже вечір на світ.
Ти явися, прийди по ночі,
Я не стисну солодкі вуста,
І до рання мене пролоскоче
Той метелик внизу живота.
Я щоразу ночами і днями
Свої очі услід прикую,
Бо кохаю тебе до нестями,
Навіть більше, здається, люблю.
…Не прийшов, не сказав і знову
Сподівання наповняться днем,
І я тиху почну розмову
Із волошками, маком, дощем.
І я знову почну в криниці
Через товщу зимових криг
Впізнавати твої зіниці,
Їх байдужий і тихий сміх.
Я спитаю пшеничний колос,
Яку пісню коханий вів,
Та не чути знайомий голос,
Та не чути знайомих слів.
А у відповідь підло грози,
Вже роздмухує осінь-журба,
Я тоді назбираю сльози,
Що твоя загубила верба.
Я тоді підберу одиноку
Насінину з опалих кіс,
Щоби сонях золотоокий
Знову маревом вій проріс,
Щоби знову палив вогнями,
Виколихував зерна пусті.
Я кохаю тебе до нестями,
Так кохають лиш раз у житті.
І хоч різні у нас дороги,
І нас час на майбутнє стік,
Та я вірю: любов від бога,
Невід’ємна, одна по вік.
Ти з’явися до мене з серпанку,
Цвітом меду на божий спас,
Стань понуро на збитім ганку,
Я сама все скажу за нас.
Посміхнися до мене з маку,
Чи джмелем з пелюсток злети,
Бо життя – як кисляк без смАку,
Перекисло від гіркоти.
І ми підем удвох полями
Назбирати букет із мрій.
Я кохаю тебе до нестями,
Дуже сильно, бажаний мій!
Анна Берлинг відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
"Медовий цвіт" і "мед цвілий" - різні поняття.
Спас - не Христос, як такий, а 19 серпня (чи 14, чи 29, коли говорити детально про релігійні свята).
У посмішці маку тільки наркоман здатен побачити наркотичне.
Лестощі лестощами, а конструктивну критику поважаю. У будь-якому випадку дякую за коментар, хоч і недолугий.