Я кохаю тебе до нестями
Тим коханням, що в’ється в казках,
І поради не слухаю мами,
Всі ми мудрі на старість в словах.
А я юна, для тебе цнотлива,
Від дитинства лелію красу,
І любов – нашу часточку дива –
Я до ночі тобі пронесу.
Вже зоря увібралась серпанком,
Позіхає ліниво земля,
І скуйовдженим, заспаним ранком
Я твоє промовляю ім’я.
Перед дзеркалом русую косу
Моя доля зі смутком плете,
А із-ззаду , неначе наосліп,
Я щораз відчуваю тебе.
А по дню все кручуся в госпОді,
Ніби праця рятує від дум,
І голівка волошки в городі
Мій брунатний вибілює сум.
Чому щастя тікає від долі?
Вона грішна, без нього пуста.
Я у посмішці маку у полі
Твої повні впізнала вуста.
Ти і з соняха дивишся ніжно,
Все підмигуєш золотом вій,
І лоскочеш мене білосніжно
На скатерці ромашкових мрій.
Ти смієшся до мене з криниці,
Аж вода розколихує щем,
І у лоні рудої пшениці
Ти шепочеш до мене дощем.
І над річкою плачеш вербою,
Вітер сльози на берег прибив.
І я також поплачу з тобою,
Бо люблю, як ніхто не любив.
Я кохаю тебе до нестями,
Як кохають крізь тло сивих літ,
І удень, і як чорнії брами
Опускає вже вечір на світ.
Ти явися, прийди по ночі,
Я не стисну солодкі вуста,
І до рання мене пролоскоче
Той метелик внизу живота.
Я щоразу ночами і днями
Свої очі услід прикую,
Бо кохаю тебе до нестями,
Навіть більше, здається, люблю.
…Не прийшов, не сказав і знову
Сподівання наповняться днем,
І я тиху почну розмову
Із волошками, маком, дощем.
І я знову почну в криниці
Через товщу зимових криг
Впізнавати твої зіниці,
Їх байдужий і тихий сміх.
Я спитаю пшеничний колос,
Яку пісню коханий вів,
Та не чути знайомий голос,
Та не чути знайомих слів.
А у відповідь підло грози,
Вже роздмухує осінь-журба,
Я тоді назбираю сльози,
Що твоя загубила верба.
Я тоді підберу одиноку
Насінину з опалих кіс,
Щоби сонях золотоокий
Знову маревом вій проріс,
Щоби знову палив вогнями,
Виколихував зерна пусті.
Я кохаю тебе до нестями,
Так кохають лиш раз у житті.
І хоч різні у нас дороги,
І нас час на майбутнє стік,
Та я вірю: любов від бога,
Невід’ємна, одна по вік.
Ти з’явися до мене з серпанку,
Цвітом меду на божий спас,
Стань понуро на збитім ганку,
Я сама все скажу за нас.
Посміхнися до мене з маку,
Чи джмелем з пелюсток злети,
Бо життя – як кисляк без смАку,
Перекисло від гіркоти.
І ми підем удвох полями
Назбирати букет із мрій.
Я кохаю тебе до нестями,
Дуже сильно, бажаний мій!
Неймовірно красиві образи і метафори!!!Читаєш - і просто милується слух! Читаєш - і ніби попадаєш у чарівну казку!Так щиро і майстерно передали Ви, Аню, мелодію свого закоханого серця, що у мене аж дух перехопило !Я Вам аплодую!
Анна Берлинг відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Іринко, так приємно, ах!
Ви загнали своїм щедрим компліментом мене в червону фарбу.
Рада, що викликала у Вас у душі маленьке свято, адже теплі емоції завжди пестять серденько.
Кохання до нестями...Наскільки ж це прекрасно, настільки ж і небезпечно. Чим вище піднімаєшся, тим важче падати. Хоча, яка в біса різниця, поки падаєш всеодно думаєш про те, наскільки високо ти зумів(а) піднятися. Спогади про висоту притуплюють біль падіння або ж навпаки роблять його більш нестерпним. Краще відчувати біль, а ніж пустоту, а ще краще - Кохання... до нестями, яке дає сили злетіти у вись, і не впасти.
Анна Берлинг відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Да-а, любовь до безумия, до сумасшествия. Странное состояние. Не всем дано его прочувствовать. Рада, Сабриночка, что Вас зацепило.