Дивлячись на наших полонених, яких вовки-людожери не домучили, не догризли, залишивши шкіру та кості, я вирішили виставити цей твір, бо виявляється, що кровопивці без свіжої крові не можуть жити. Їм потрібна движуха, щоб пити людську кров, до сп’яніння, щоб аж голова паморочилася, руки тремтіли і біля вуха свистіло.
Козаки, Микола і Степан, Петренки, із Ставрополя, довго шукали свого, репресованого в 1932 році, діда. А в чому ж його провина? Ніхто не знає. Чоловік був веселий, добродушний, роботящий, від зорі і до зорі – в роботі. Любив своє поле, як дитину. Все вчасно посіяне, доглянуте, старанно зібране. У вільний час, бо ж свого поля було трішки, клаптик, тому ходив і допомагав іншим. Ніколи не тужив, а смутку – затуляв рота піснею. Співав, переважно, українські пісні. Підхоплені вітром, летіли далеко-далеко. Односельчани говорили: «О, вже наш соловей заспівав. Пора виходити в поле». Цей соловей комусь впав в око чи вухо обтяжив. Прилетів вночі «чорний ворон», і проковтнув Миколу, батька чотирьох дітей, у своє брудне, бездонне черево, навіки. Скільки шукала дружина – все марно.
Мій дід і Анатолій Смілінгіс, також жертви цього сталінського терору. Анатолій присвятив своє життя пошуку рідних замучених у Гулагу, і Локчімлагу та в інших таборах смерті, що низкою тягнулись вздовж річки Локчім серед тайги і боліт.
Внуки потомственого козака дуже зраділи, коли дев’яностолітній Анатолій написав їм, де загинув дідусь, Микола Петренко. Їх батько все своє життя говорив їм про діда Миколу з такою любов’ю і надією, і вірив, що все-таки відшукає його.
Звістка про діда схвилювала всю родину. Всі хотіли поїхати на його могилу і поставити хрест. Сини умовили свого батька не їхати, бо дорога в Автономну Республіку Комі далека і важка. Молоді чоловіки змайстрували металевий хрест, помалювали у голубий колір, а кучерики, якими, з любов’ю прикрасили його, – в жовтий. Обгорнувши старанно папером і целофаном, надійно прикріпили на багажнику, і відправились в дорогу.
В Аджеромі легко відшукали Смілінгіса. Його знають всі, і великі, і малі. Їм не терпілося піти вже на могилу і, нарешті, побачити хоч її. Цей доброзичливий чоловік покликав ще й дружину, і вони, вчетверо пішли в ліс. Онуки були здивовані, коли замість могил побачили запалі ями, порослі рідкою вутлою травою, закидані сухими гілками, які від вітру падають додолу. «Як ми можемо відшукати могилу діда, щоб поставити йому хрест?» – запитали онуки. Їх помічник відповів: «А ви ходіть від ями і до ями, і де защемить ваше серце, там буде лежати ваш дід». Вони ходили до вечора і, нарешті, знайшли! Їм обом, в тому самому місці, защеміло болем серце і покотились сльози. Дорослі, сильні чоловіки плакали. А Анатолій, із дружиною, ходили і збирали людські кості у целофанові мішки. Поки бетонували, укріплювали хрест, стемніло. «Не можна їхати тайговим бездоріжжям уночі! Ночуйте у нас. Я вас не відпущу» – мовив Смілінгіс до Миколиних онуків.
То лише слово «ночуйте». Ніхто не спав тієї ночі. Молодики хотіли знати всі подробиці про всіх і про все. Своє слідство почали із господаря, який був обізнаний у всьому. Історія життя Смілінгіса була одним із пазлів цієї страшної картини злочинів сталінізму і самого Сталіна. Навіть після смерті його ім’я вимовляли пошепки, бо і мертвий наводив жах на старших аджеромців.
Анатолій повів свою розповідь, а гості слухали затаївши подих і лиш, деколи, вставляли запитання. Вся трагедія Локчімлагу оживала у них перед очима, і, здавалось, що в жилах холола кров.
Влітку 1940 року, у двері Антанаса Смілінгіса постукали, прикладом автомата, двоє російських солдатів, на чолі з офіцером. З ними був ще один цивільний, перекладач, який звелів їм, як ворогам народу, збиратись на висилку в Сибір. На збір дав 2 години.
Мати Анатоліса була вчителькою, а батько – директором гімназії в маленькому литовському містечку Плунге. Батька кудись повели, а Мати з дітьми, у товарному вагоні, разом з «такими ж ворогами», поїхала у світ за очі. Їх розкидали по всій малолюдній і холодній Росії. Смілінгіси прибули в Комі АРСР, в поселення Аджером. Тут вони зустріли сім’ї, репресованих, із усіх республік і народів. Анатолій, із молодшою сестричкою Маргаритою, познайомились із п’ятирічною Марією, і семирічним Петриком, яких привезли того ж дня, разом із мамою і бабусею, і поселили в тому ж бараку. Багато було українців, жінок, яких одразу відправляли на вирубку і сплав лісу, а діти залишались самі в бараках у голоді і в холоді. Заробіток за цю каторжну працю становив 600 гр. хліба на цілий день, а для дітей – по 100 гр. на кожного, і більше нічого. Хліб виглядав, ніби хліб, а, насправді там була і картопля, і горох, і мелений зі шкіркою овес, сушений жом, і хто зна що. Більшість «ворогів» вимерли, лиш деякі дожили до амністії. Маріїна мати і бабуся залишились лежати у лісі переповненому плачем і болем, стогоном і людськими стражданнями в обіймах голоду і холоду. Маленьку Марію забрала до себе родичка, а Петрик, опухлий, ходив від хати й до хати місцевих жителів, пропонуючи свої дитячі послуги. Знаходились добрі люди, із місцевих, жалували дитину, приймали його послуги, розплачуючись мискою супу і шматочком хліба. З Божою допомогою ці двоє сиріт вижили. Петро поїхав в Україну, а Марія вийшла заміж за місцевого, і залишилась тут. Вона – вже давно бабуся. Діти виїхали звідси, а вони з чоловіком залишились доживати свій вік. Коли запитали її про пережите, то відповіла гостям, що хоче забути, викинути з голови і серця все це пережите, та воно навалюється, часом, страшним тягарем на голову й на серце.
Мати Анатолія працювала в громадській лазні. Щоб зварити суп голодним дітям, украла пригоршню вівса від коней. Ще не встигла приготувати, як уже за нею прийшли. Закрили в холодний карцер. Не вийшла звідти більше, замерзла. О! Ця страшна ненаситна пара: голод і холод – забрала багато життів, осиротила багато дітей, а чуть пізніше забирала і їх. Десятирічну Маргариту взяли знайомі, доглядати дітей, і допомагати по господарству. Інших сиріт брали до дитячого будинку, які звідти живими не поверталися.
Чотирнадцятирічного Анатолія призначили на лісоповал. Він рахував зрубані дерева і обрубував гілки. Багато разів міг загинути від голоду і хворіб, але Господь посилав йому допомогу, і він, чудом, виживав.
Локчімлаг, на березі річки Локчім, був справжнім пеклом. Сюди, етапом, приводили в’язнів, з інших таборів, які були вже не працездатні, хворі, поранені, з глибокими гниючими ранами, знесилені непосильною працею в рудниках та голодом, заковані в ланцюги, ішли вмирати в Локчімлаг. Хто падав по дорозі, відтягували на обочину, в ліс, і залишали на розтерзання звірям. В Локчімлагу, у вісьмиметрових бараках, на них чекали не лиш холод, голод, а і полчища клопів, які нападали вночі, догризали худе, наче кістяк, обтягнутий самою лише шкірою, тіло, і допивали останні краплі крові.
Табір був обгороджений, трьохметрової висоти, парканом, який закінчувався колючим дротом заснованим у кілька рядів. Дошки щільно прилягали одна до одної, але цікаві очі дітлахів знаходили шпарку і заглядали у двір. Батьки, як могли, старались відмежувати їх від того, що вони могли там побачити.
В таборі відбувалися жахливі речі. Знесилені голодні люди, заковані в ланцюги, мали доглядати овочі, що садили на городі: гарбузи, перець і капусту, кріп, цибулю. Люди з’їдали кожен бур’янець на грядці і скрізь, навколо. Про овочі не можна було і подумати, а не те, щоб з’їсти, під страхом муки і смерті. Очільник запрягав винуватців у коляску, і вони возили його по табору, падали, повзли на колінах і, зібравши всі сили докупи, вставали від безпощадних побоїв нагайкою. Жорстоко карали того, хто вже не міг іти доглядати свою грядку, або щось з’їв із грядки. Його голого прив’язували до дерева в лісі і залишали на їжу комарам. Всі дуже боялися цієї страшної смерті. Люди благали, волали про пощаду, але, нарешті, втрачали свідомість, а комарі продовжували свою трапезу, і доїдали те, що не з’їли клопи вночі.
За дня копали величезні довгі і глибокі рови. Кожної ночі добивали тих, хто ще дихав, або, може, не так подивився, або голосно стогнав. Причину знаходили, а частіше, і без причини, як казали: «пускали в розхід», бо нові тисячі смертників були на підході. Їх прикривали гілками і так залишали яму відкритою, поки не заповниться до верху, а тоді засипали трохи землею, і прикривали сосновими гілками. Ями були одна біля одної, як могили, але без насипу, довжелезні, як і муки тих, хто там упокоївся. Вони пропускали сморід і зяяли провалами, але ніхто їх не досипав землею, нікому до них не було діла. Лиш сосни та ялини, у смутку, схилили свої зелені голови, і своє гілля кидали донизу, щоб прикрити людські трупи.
Згодом, в таборі вже не лишилось каторжан, одні – вимерли, а інших – розстріляли. Їх місце зайняли власівці, і ті, що вийшли з оточення чи утекли з полону та інші, бувші фронтовики, яких звинувачували в зраді та ті, що протестували проти депортації народів, і інші, «неблагонадійні елементи».
Про амністію знали лише керівники. Розстрілювали вже не десятками за ніч, а сотнями, щоб замести сліди, і не залишити свідків. Але звістка, якимось чином, все-таки, прийшла. В’язні підняли бунт, почали палити бараки. Можновладці злякались, і втекли на літаку, залишивши все своє майно. Там було велике літовище. Найбільші чини, щотижня кудись літали, казали, що до Кремля. Очевидно, мали довгострокові плани на майбутнє. Менші чини утікали на човнах по річці. В’язні, хто вижив, розійшлися, а хто був хворий чи знесилений, не здатний рухатись, вмирав з голоду, проклинаючи Родіну і Сталіна.
Один чоловік, із місцевих, зробив повний ремонт у будинку, де була катівня, поселився там. При тихій погоді, ночами, досі, вчуваються дикі крики мучеників. Давав спочатку інтерв’ю, а тепер не розповідає нікому нічого, бо кожен хоче щось змудрувати по-своєму, бо невідомо де записалася інформація, чи у людини на «твердому диску», чи на будівельному матеріалі. Вченим колись Бог відкриє, бо Господь сказав був, що і «каміння заговорить».
Я дивилася по комп’ютеру теперішню картину Локчімлагу. Добре збереглося літовище, в найбільшому бараку створили дитячи будинок для сиріт. Інші бараки переобладнали під жило, квартири заселили бажаючими, деякі згоріли, або розвалилися без догляду. В розкішному будинку начальника живе сім’я, внучка бувшого його охоронця.
Сестру Маргариту литовці, крадьки, вивезли в Литву. Анатолій, вже був одружений, і виїхав з дружиною. Повернувся на Батьківщину, здобув педагогічну освіту, але, як син «ворога народу», не міг влаштуватись на роботу. В його серці була болюча рана, яка не давала йому спокою: «Яка доля мого батька? Де він? А може він ще живий? Я мушу повернутись в Локчімлаг, підняти архіви, і розшукати його». Там Смілінгіс викладав історію, займався краєзнавчою роботою, шукав родичів тих, кого замучили у Гулагу і Локчімлагу. Йому вдалось багатьом допомогти знайти своїх рідних, що загинули там. Він зібрав багатющий матеріал з історії культури і побуту народу комі, але влада не виділяла йому місця, щоб зберегти це величезне надбання. Він став великим колюком в очах тогочасних владних структур, компрометуючи «щасливе життя і щасливе дитинство в Радянському Союзі». Розповідаючи на цілий світ про тортури в Локчімлагу, збирає з дружиною людські кості, якими біліє ліс. Ями були неглибокі, погано засипані, а тепер вітер видуває, а вода вимиває пісок, і на поверхню землі поволі викарабкуються свідки, які, почувши із землі: «Ми можєм повторіть!» кричать до всього світу: «Зупиніться, спам’ятайтеся, засоромтеся, вбивці народів! Досить вам уже пити людську кров! Досить вам величатися, людожери! Досить оскверняти кров’ю землю, бо за це вас не простить, і не помилує Господь Бог!»
Дев’яностолітні, Анатолій та його дружина, донині їх збирають мішками, бо людські кості знову і знову випинаються, викарабкуються на поверхню землі, і біліють, немов печериці. Місцеві жителі спокійно, в цих запалих ямах, збирають гриби. Коли онуки Миколи Петренка запитали, чи не турбує їх те, що вони збирають гриби на кладовищі, і ходять по людських кістках: «Гляньте навколо, скрізь біліють людські кості». Грибарі щиро відповіли: «Ні. Кладовище там, де закопали два ящики кісток, і хрест поставили, а тут – в’язні, каторжники. Ми гриби, більше, на продаж збираємо». Гірко, боляче стиснулось серце онуків Миколи Петренка, адже ці кості можуть бути часточкою їх народу і їх роду – діда Миколи, до могили якого вони проїхали тисячі кілометрів.
А де лежать кості мого діда Станіслава? Стискає їх, мов залізними лещатами, вічна мерзлота, чи своїм корінням сосна, чи ялина, висмоктавши останні соки, тиснуть на груди усією своєю бездушною деревиною? А може, десь води і вітер виносять на волю, щоб вийти на світ Божий, і пішки дійти додому, в милу, любу вільну Україну, і спочити в рідній землі під лагідним її покровом, десь серед золотих пшениць під синім небом.
«Родіна» спромоглася «потішити» дітей, коли мамі було вже 70 років, приславши лист офіційний, з сургучевими печатями «глибоке співчуття». «Вас просіт родіна простіть. Отєц ваш бил осуждьон несправедліво». «Велика розрада» за всі роки знущання над «ворогами народу» – шістьма діточками. Вночі, прикладами гвинтівок, червоні загримали у двері, перелякали діточок, наказали господарю швидко збиратися, нічого не брати зсобою і швидко виходити. Бабуся, прощаючись, крадьки, засунула йому за пазуху хлібинку, обмиту сльозами. Чорний воронок забрав тата, а червоноармійці загребли на віз усе, що їстівне. Шестеро дітей залишилися без тата і без їжі пізньої осені. Троє вижили. У перші дні війни з фашистською Німеччиною, найстарший загинув на війні.
Закаменіло серце людське, закоптилося димом кадил. З цього диму, як фенікс із попелу, випливає портрет Сталіна, а в деяких церквах Росії ікона «Святого» Сталіна стоїть поруч з іконою Спасителя. А тепер додався ще один святий кровопивця – Путін. Кров, невинно вбитих, волає до Господа. Він чує їх. Готуйтесь, всі грибарі, разом зі своїми вождями, що топчете людські кості, до зустрічі з Господом Богом. Він дуже скоро прийде.
І ви, путінські продажні прихвосні, своїми лукавими обіцянками прагнете вловити народ мій в імперський капкан. Пролізли до Верховної Ради, із шкіри вилазите, щоб повернути нас назад, в мокшанський Локчімлаг. Лицеміри, шпигуни і сиксоти, що торгуєте нами і нашою Батьківщиною, нашу волю і землю продаєте ворогу за гріш. Скільки б ви не вкрали нашого, народного добра – в результаті будете мати 1,5 – 2 м. землі з дорогим великим тяжким надгробним каменем, щоб не змогли вилізти при першому воскресінні, а сиділи там до суду, щоб піти в Пекло за діла свої. То ж, покайтесь, безсоромні лицеміри, злодії, іуди, що продаєте мій народ і мою Батьківщину, щоб Господь помилував вас, бо Путін не викупить ні себе, ні вас – нікого. Навіщо вам втрачати вічність в радості з Господом? Бо брехуни, злодії, лукаві і лицеміри, лиходії, серцем нечисті мають вічність провести у озері огняному разом з агресорами, вбивцями і різного роду нечестивими, яким служите.
Україна не загине. Бог дарував нам її на радість і щастя, мир і достаток. Любімо її, бережімо і не даймо поневолити, щоб десь там в Локчімлагах не біліли і наші кості, вимиті із ям, як, може, біліють десь кості і мого діда! Господь – наша опора, надія і захист – дякуймо Йому і славмо Його, а язики наші безбожні заховаймо за зуби, щоб не видавати себе за розумніших від Бога – Творця неба і землі і всього, що існує, даятеля життя. Вибачте за грубу, необтесану мову, це крик душі, куди не підеш – філософія, яка заклала основу відступлення від Бога у Єву й Адама, а тепер віддаляє все далі і далі, розширюючи дорогу в Пекло, на радість тому, хто прийшов украсти, убити і погубити. Вся наша невірність, неправда і невіра дають ворогу все більшої сили і права нищити Боже творіння, людину і Україну, нашу Батьківщину. У розумінні Бога і єдності з Богом не може бути жодної філософії – тут є чисте Слово Боже, Біблія і віра без вагання і мудрування. «Не відступай ні вліво, ні вправо, щоб тобі було добре» - так говорить Господь. Любителі філософії, використайте, нарешті, закон: Заперечення – заперечення, і заперечте всю ту філософську муть, за якою заховали Істину Божу, милуючу, спасаючу, зцілюючу, люблячу, щоб відкрив народ очі свої і перестав грішити перед Богом, поклоняючись неправді, даючи дорогу сатанинським батальйонам. Задумайтесь, чи не до нас звертається Пророк «Лицеміри! Про вас добре Ісая пророкував був, говорячи: Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене! Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук людських заповідей...» Від Матвія 15:7-9
Господь кличе: Покайся і прийди до Мене такий, як ти є, і Я спасу тебе, і дітей твоїх. і землю твою, і Україну твою.
ID:
1031430
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 24.01.2025 16:55:13
© дата внесення змiн: 24.01.2025 16:55:13
автор: Тріумф
Вкажіть причину вашої скарги
|
