на набережній біля сьомого причалу
безхатько
безіменко неіснуйко
спав снив
прискорюючи час
не власний а усіх хто ходить повз
у циклі перетворень набував
врочистих рис
з-під багатьох шарів чужої шкіри
витягував пакети атб
й сушив ці крила на усіх вітрах
і ставив чорні п'яти на картон
так відбувався переоблік ніг
доріг
і сенсів у важких тілах думок
та осінь миттю схлинула
зима ж
на другий день в туман його розтерла
в котрійсь із філософських категорій
він став святим
а як під час тривог
ховаюсь я
цей брак необережності нервує
й оговтує
як морок попід склом
байдужої високої води