А я побудувала замок на піску
Й твою любов у ньому поселила,
Тепер одна серед руїн стою,
Навіщо так я нерозважливо вчинила?
З якою втіхою зводила я його!
І думала- стоятиме він вічно.
Та хоч всередині незатишно було,
Іззовні виглядав він гордо і велично.
Там часто бушував морський прибій.
І так минали весни,І минали зими.
Хоч віяв грізний вітер- буревій,
Я там жила, хоч покидали сили.
А вітер віяв, рвав і бушував:
Підняв усі рожеві покривала
І неприкриту дійсність показав мені,
Ту на яку усе життя я очі закривала.
Ось бачу-хвиля пишна підплива...
Причаїлась,усе тверезо оцінила,
Злодійкувато глянула кругом
Й твою любов рукою поманила.
Не описати того , що було :
Сріблястим німбом освітилося чоло,
Твоя любов здригнулась ,ожила
Й швиденько і радо за поріг пішла.
Я кинулась писати вітрові листа:
"Прошу тебе,верни любов мені"!
Озерцями ставали сльози на папері,
А вітер з грюкотом закрив за нею двері.
У вальсі вітер закружляв мене,
Цілунком освіжив уста мої й чоло
І попрощавшись мило та галантно
Він вилетів у відчинене вікно.
Тепер стою й ловлю я подих твій.
Коли ж на мене,вітре,знову ти повієш?
Для мене ти один у світі:друг,коханий,брат,
Бо тільки ти мене отак-з півслова розумієш.
