Із усмішки твоєі я зроблю собі перинку,
Окутаюся нею, враз тепліше стане .
Я-гнана вітром й долею сніжинка
Й душа моя від холодів чужих відтане .
Скупаюся у ніжності твоій.
Я світлячком від щастя засвічуся.
Отой вогонь спалить мене,спалить!
Хоч грішна ця любов -іі я не зречуся.
А де межа? Чи грішна,чи свята .
Я напівправдою живу ,напівтонами.
Сніжинка,що весняним цвітом розцвіла
Й...помре,розтоптана людського осуду ногами.
Грішне кохання...Та де межа?Ніхто не знає,тому живемо умовностями.Чуттєво,ніжно і трепетно...
Ольга Струтинська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Велике спасибі,МІЙ МИЛИЙ ОДУВАНЧИКУ!Дуже жаль що я не вмію відповісти такою чудо-фотографією .З комп"ютером я поки що на "Ви".До речі дякую за інші фотопоздоровлення в моій Гостьовій книзі і за оцінку вірша.