І Дніпро не розрадив, і Ятрань мовчить...
Бездіяльність жорстокіш дії.
Я не відаю, що просить.
А ще, може й просити не смію.
Що ж ти, Дніпре, мовчав тоді,
як блукала твоїми пісками,
і як пальці ломило в холодній воді,
як торкалась душею й руками?
Що ж ти, Дніпре, мовчав тоді?
Що за тиша довкруг стояла?
Я лишила тобі слідів і
на пам"ять пісочку взяла...
Тисла в жмені холодну грудку,
мокрий холод студив мене.
Не зцілив ти мене від смутку.
Не почув. Не побачив мене.
Ятрань вилась настріч змією,
зазирала у очі прямо.
Я лишуся навік твоєю.
...Може вириєш мені яму?...
Може сказишся, чи здурієш,
чи ушквариш шаленого танцю,
а розрадити ти не вмієш.
Може бачимось ми востаннє?
Чи востаннє не бачимось...
Хто зна?
Стало пізнім, що було раннє.
І тепер понад нами грози...
Пам"ятаєш, була розмова?
Я раділа тобі, як сонцю!
Може я отут, в ополонці,
доберу свого із тобою...
Я повз тебе, а ти повз мене.
Вдаємо байдужість незграбно.
Що ж ... Зіграй, моє щастя, без мене.
Ти зрадій, коли я не рада.
От і все. Моє серце тихне. Даленіє.
Не озиратись!
Як же жаль!!! Забувати не вмію.
А іще - не люблю прощатись.
08.05.2017.