Лина Костенко «Берестечко».
Часть 9.
МОИ ПОЛКИ МИРЫ СМЕТАЛИ,
И среди блеска моря искр
Лишь писари-универсалы
Оыскивать умели смысл.
А из тумана Альбиона
Сам Кромвель равен был, как брат.
И были мною покорённы
Молдова, Крым и Семиград!
Не унижал других народов,
Почтенье саблей добывал.
И судный день морских моих походов
И в Кафе , и в Стамбуле каждый знал.
Еще задолго до свободы
Своё предназначенье знал.
С отцом громил в Стамбуле орды,
Москву при Сагайдачном брал.
Я Польшу в Польшу отодвинул.
Держал желчь, мёд. Был каламар.
С моих полковников картины
Писал изысканный маляр.
Посол Венеции являлся,
Султан Турецкий слал дары,
Освобождал, Освобождался!
Во всём я Богу сознавался,
И веру из трясины доставал.
Однако Яну-Казимиру не сдавался,
Скорее дуба врежу, чем поставят на колени,
Мне жизнь не мила, коль о мне
Проклятье скажет Украина,
И будет мор в моей стране.
А вдруг не лестно отзовутся?
Окаменею средь полей.
И злопыхатели найдутся
И обвинят в кручине всей.
Мне так и слышится, зловредно
Они пролают: «Вот беда!
Мы помним ясно, достеменно,
Что Он подписывал тогда:
Он в крутости бояр проверил,
Лукаво руки потирал,
Сегодня с теми… Завтра с теми…
В боях он разных воевал!»
А я, чтоб мир и счастье
Пришло в родимую страну,
В боях любых приму участие,
Возьму в партнёры сатану!
Со шляхтой выпью море кавы,
На шило мыло разменяв…
Да, врал… Причем, порой нескладно.
В итоге чуть предателем не став!
ПРОСТИ МЕНЯ МОЯ ПРАВДИВАЯ МАТУСЯ!
Души моей родящий ты исток,
Но в герб семейный пушки две возьму я,
Одну на запад, а другую на восток.
Охоту я люблю и толк в ней зная,
Скажу, что мной приваженный сокОл
Гнал слабаков ко мне, а те роптали,
Но, понимали – я всерьез пришёл!
О, Кромвель! Нам попить с тобою грога!
Коль я лукавил – то в недобрый час…
Пора нам выбирать дорогу,
А то дорога выберет всех нас!
Тебе то что? У вас поди Британия!
Да и морей вокруг страны не счесть…
У нас - сначала братские братания,
Ну а потом тебя готовы съесть!!!
Иль я своих соседей беспокою?
Иль договоров принятых стыжусь?
Нравоучения возьмите вы с собою!
В стране своей и сам я разберусь!!!
Так нет… Опять ползут неперестанно.
Как свиньи роются возле границ моих…
Лишь только выметешь бесславную корону,
Глядь, следом уже скипитр возник!!!
Я ж баловень судьбы, творец победы,
Свободный гетман вольной стороны,
А вынужден, порой самозабвенно
Поклоны бить… Так это ж для страны!
… ПИСАЛ ПРОШЕНИЯ, КАК ОДЫ,
Порою со слезами,
Но то, что добывать свободу
Должны мы лишь мечами!!!
Немало я гусиных перьев
Сломал на титулах царя,
Но не забыв друзей неверных,
И жаждой мести сплошь горЯ.
Я всё познал. Все волчии законы.
И Чёрту – на! И Богу – на!
Страшней всего глаза, что так сверкали…
Глаза Ивана Богуна!!!
Мужчин Бог по делам рассудит.
Но и теперь вопрос задам себе:
«Что на Суде со мной на Страшном будет?
И что смогу сказать на том Суде?»
Я ПОМНЮ, КАК Я В СБОРИЩАХ ЛАКУЗ
Боролся. Там, как уж я извивался…
Я сердце на кон, как червовый туз
Поставил… Только в дурачках остался!!!
От доброты успел я сжечь мосты,
Сказал себе: а хочешь ли победы?
Тогда из мертвых должен выжить ты,
Сбежать ты должен из любого плена.
И пусть лютуют в неродной сторинци…
В сей горький и недобрый сердцу час.
Пускай отметят «Щыри Украинци»,
Что эта искренность опять погубит нас!
Вот так скажу на Страшном я Суде.
Умру в говне… Воскресну в Богуне!!!
Поскольку он Иван! Иван – сын грома!
И поклоняюсь я писанию святому!
А вы, что продавать привыкли
Свободу, родину имущество и храм…
Вам не понять все эти мысли,
Их комментировать не вам!!!
Вам не дано понять убогим
Той боли, что в моих словах.
Как дуб стоял широконого
И как свободу защищал!
Пускай стократно ошибался…
То ездил к хану, то в Москву, -
Но патриотом я остался!
Для Украины я живу!!!
*****
Костенко Ліна «Берестечко». Частина 9.
МОЇ ПОЛКИ СВІТИ СТРЯСАЛИ,
кресали іскри ого-го!
Писарчуки універсали
писали з голосу мого.
Сам Кромвель, Кромвель з-за туманів
мені вітання слав як брат.
Дрижала Порта Оттоманів,
Молдова, Крим і Семиград!
Не підкоряв чужих народів.
Пошану шаблею здобув.
І судний грім моїх морських походів
ще й досі чують Кафа і Стамбул.
Ще наша воля не світала,
вже знав, для чого я живу.
Ходив із батьком на султана
і з Сагайдачним на Москву!
Я Польщу в Польщу пересунув.
Мав жовч і мед в каламарі.
Моїх полковників парсуни
британські пишуть малярі.
Посол з Венеції з'являвся.
Султан турецький слав дари.
Я визволяв, я визволявся!
Я міг сказати правду при
самому Богові!
Я віру
вивозив з наших бездоріж!
Не дався Яну-Казиміру.
Я скорше дуба вріжу, ніж
мене поставлять на коліна.
Мені життя не дороге.
Аби сказала Україна:
оце так гетьман! Гетьман, ге?
…А що, як справді так і скаже?
Затуманіє серед нив.
На пам'ять вузлики зав'яже.
чим перед нею завинив.
Я так як чую з днів пізніших
оте презирливе: ага,
це ж він підписувавсь — підніжок,
чиєїсь милості слуга!
Лигавсь з боярами товстими,
лукаво руки потирав.
Це ж він то з тими, а то з тими
лестив царю і туркам потурав!
Та я, аби розгризти віжки.
дійду й не до таких ошуств.
Та я не те що там підніжком —
я чортом, дідьком підпишусь!
З ляхами вип'ю море кави.
Зміняю біле на рябе.
Ну, хитрував, лестив, лукавив…
Чого добивсь?
Лиш уплямив себе!
ПРОСТИ МЕНІ, МОЯ ПРАВДИВА МАТИ,
душі моєї синій чистовід!
В моїм гербі були гармати,
по дві — на захід і на схід.
А я — мисливець, я чаюсь.
На рукаві то крук, то сокіл.
Щоб лізти згинці під руку чиюсь,
я, може ж таки, зависокий
Ох, Кромвелю! Це б випить ґроґу.
Якщо й лукавив — не з добра
Вибираєм ми дорогу.
І вона нас вибира
Тобі то що? У вас — Британія.
Довкола море, й не одне
А в нас що не сусід — братання.
Так і дивися, що вковтне.
Чи я ж своїх суміжників турбую
що напосілись гамузом? А тпрусь!
Живу. Труджусь. Порад не потребую
В своїй державі якось розберусь
Так ні ж, повзуть, нема од них одгону
Як свині, риють до моїх границь
Лиш з України виметеш корону
а цар вже в душу скипетром — пихиць!
І я, славетник, вершень перемоги,
я вільний гетьман вільної землі! —
я мушу їм чубрикатися в ноги.
сквернити очі до такої тлі!
…ПИСАВ ПРОШЕНІЯ, ЯК ОДИ,
У грудях стлумивши плачі.
Я знаю грамоту свободи —
її підписують мечі!
А я ламаю пера гусячі
на довгих титулах царя,
свою вогненну муку гасячи
в колодязі каламаря.
Я все спізнав, усі закони вовчі.
І чорту — на, і Богу — на.
Та найстрашніше — очі, очі! —
скажені очі Богуна.
Чоло і вічі — справи чоловічі.
А на Страшному стрінемось Суді,
Богун мені подивиться у вічі, —
що я скажу йому тоді?!
…КОЛИСЬ В ОГИДНЕ ЗБОРИЩЕ ЛАКУЗ,
розхриставшись в своїх святих обуреннях,
я кинув серце, як чирвовий туз,
єдиний козир. І зостався в дурнях.
І я спалив до щирості мости.
Сказав собі: ти хочеш перемоги?
І одімсти — так наче умасти.
І встань із мертвих — наче витяг ноги.
І хай лютує ворог навздогінці.
Бо правда що? Поможеться, якраз.
Недарма кажуть: "щирі українці".
Ця клята щирість погубляє нас.
Отак скажу я на Суді Страшному.
Умру в багні, воскресну в Богуні.
Бо він — Іван. Іван — то є син Грому.
Він брат всього святого у мені.
А ви, що звикли продавати
слова і славу, хром і храм, —
мої слова ревидувати
не вам, паскудники, не вам!
Вшолопати не з вашим хистом,
який то біль в моїх словах.
Як дерево, широке листом,
шумлю в свободи в головах!
Нехай стокротно помилився,
то хана кликав, то Москву, —
о, не за себе ж я молився
і не для себе ж я живу!
ID:
557890
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 07.02.2015 10:25:20
© дата внесення змiн: 07.02.2015 15:31:01
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
