Ще юності білі ті квіти
не знали зовсім про вечірні жалі,
тож з ними йшла вона відкрито,
щоб радість розбудить в чужій печалі;
в очах її, немов жаги гірлянди,
зірок іскрилась хмара вогняних
і пестощів бажали дві троянди,
що здулися на грудях молодих.
В ніч золотомісячну зовом
своїм на свято насолод позвала,
але не зрозуміла грішне слово,
душа про це цнотлива не сказала,
що спала в ній; і перший сон прекрасний,
де юності були ті білі квіти –
тепер в печалі погляд її гасне:
вони цвітуть, а їй пора сивіти...
Димчо Дебелянов
Отмината
На младостта й белите цветя
не бяха вечерна тъга познали
и с тях окитена вървеше тя
да буди радост в чуждите печали;
в очите й на пламенни възторзи
разискряха се пламен рой звезди
и жаждаха милувки двете рози
напъпили връх нейните гърди.
Тя в златолунна нощ ме позова
на празник, на безименни наслади,
но неразбрала грешните слова,
душата девствена се не обади,
че спяха в нея, първи сън заспали,
на младостта ми белите цветя -
а днес по нея всеки поглед жали,
че те цъфтят, ала повехна тя...
