Пролітають зими, весни стороною
І стоїть самотньо хата під горою.
Став закам'янілий, никне голова,
Де її господар? – зайві тут слова.
Покій не порушу і замру на мить.
Туга стисне душу, серце заболить.
Плаче дощ осінній, стелю залива...
І холодний вітер, в стрісі завива...
Хата під горою, яблуневий цвіт...
Від її порогу вирушив у світ.
Озирнусь навколо і замру на мить,
Чому серце ниє і душа болить?
В мороці туману осінь золота...
В старій голій хаті стигне німота.
Десь далеко в небі плачуть журавлі,
І одна та хата в нашому селі.
Хата під горою, сива голова,
Посумую в тиші, зайві тут слова.
Крізь роки почую я немов у сні,
У садку вишневому мамині пісні.
Засипає снігом хату під горою,
Де колись матусю ми жили з тобою.
Де пройшли дитинства молоді літа,
Де жила та кріпнула зоряна мета.
Хата під горою, біла голова,
Нічого сказати, зайві тут слова.
Знову пригадаю, ніби в дивнім сні
Солов’їну пісню, вранці навесні.
Хата під горою, глиняний поріг.
Звідси я немало подолав доріг.
Чи моя провина, чи обставин збіг?
Рідну свою хату зберегти не зміг.
І стоїть, як докір хата – сирота,
Пролітають обіч весни та літа.
Забуваю рідну хату під горою,
З нею заростаю полинем - травою.