Одного разу ти просто припиниш дихати. Тихо і без драматизму. І цьому не зможуть зарадити ні волання рідних, ні сльози друзів, ні жалюгідні спроби лікарів врятувати тебе. Це станеться швидко і безболісно. Ти просто закриєш очі, зупиниш дихання і забудеш звук стукоту власного серця.
Я й гадки не маю, куди ти подінешся... Величезна кількість людей буде невблаганно стверджувати, що ти померла. Але я не віритиму. Бо не знатиму, де ти. Та, справжня, жива, найрідніша... Я не чутиму твого голосу, і весь час буду напружено вслухатися в мовчазне стакато темряви... Я не бачитиму тебе, але вперто буду відчувати твою присутність... Іноді ти приходитимеш до мене уві сні, прикрашаючи своєю милою усмішкою декорації похмурого видіння, бо теж сумуватимеш... Нехай я тебе не бачу, не відчуваю і не чую... Нехай розумію, що тебе вже немає зі мною... Нехай я не можу спитати у тебе поради, і в мене навіть не виходить відтворити у пам*яті музику твого голосу... Нехай... Ти для мене все одно просто у довгій відпустці, адже я знаю, що ти втомлена емоціонально і фізично. Я чекатиму тебе, не дивлячись ні на що. І ти чекай. Ми обов"язково зустрінемося.
Одного разу ти припиниш дихати. Тоді припину своє існування і я. З холодним вранішнім промінням гарячого сонця, з дихаючим мінусовою температурою вітром, з переливом думок навколо себе... Я також візьму собі відпустку і ми побачимось.
Чуєш?
Я обіцяю...
