«Уже історія. Уже минуле. Все…
Фінал. Кінець тернистої дороги,
На стягові блакитному небес,
Для інших сяє сонце перемоги.
Усе… Пробач! Не можу більше йти…
Не можу вірити, надіятись, чекати…
За мною всі зруйнуються мости,
Скрізь порожньо і нікому мене згадати…
Це марний шлях… Це страчене життя…
Розгублені по всіх століттях роки.
Ще мить – і я піду у небуття,
І стихнуть у повітрі мої кроки…».
«Те - правда, мучилась, і збиті ноги,
Не стежкою ходила, вічне - ті пороги,
Надіялась, під серцем ще чекала,
Страждань і кривди, стерпіла чимало.
Зажди! Та не втрачай надії смак,
Не хочеш? Буде по твоєму, так!
Де розпачі взялись, чому так гірко?
Ти хочеш почуттів, а там є мілко.
Послухай, час ще є, і будуть переправи,
Поглянь, ось сонце вигляда з-за хмари,
Вітрилами затріпотить грайливий бриз,
Хотіла чудо? Ось тобі - життя сюрприз».
«Набралася чекань вже досить я,
Наслухалась облудних обіцянок.
І випита до дна душа моя,
Їй темна – ніч, і каламутний – ранок.
Просила я спасіння у вітрів,
У сонця я заступництва благала,
Та світ мене почути не зумів,
Знесилена, обабіч нього впала.
Хотіла я обрати інший шлях,
І знаю, забувалася про тебе…
Тікала, наче здичавілий птах
В чуже і невідоме небо…»
«Не покидай! Я прошу, я тримаю,
Можливо пізно, та однаково, благаю.
Згадай, нам було добре. Бо ми разом,
Та не вбивай же ти іпритом-газом.
Ось прірва, зупинися, оглянись!
У цвіті все, проснися, стрепенись!
Це сон! Поганий, просто - сон,
Я розтуляю щільні штори із вікон.
Це ніч нагнала смуток і тривогу,
Ідемо разом, маємо одну дорогу,
Ще нести довго нам зажури квіти,
Обпалені часом, колись зелені віти».
ID:
265211
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 15.06.2011 13:56:04
© дата внесення змiн: 15.06.2011 19:53:44
автор: Лілія Ніколаєнко
Вкажіть причину вашої скарги
|
