На синьому безмежнім полотні
Летіла птаха сонцем оповита
та очі чорнії залишивши мені
Кружляла далі, обігнавши вітер.
У небі крик - то зойки сірих зграй,
Які так довго дивляться у хвилі,
Вони злетілися та відшукали край,
Де тихий рай на чорній голій брилі.
Та що той літ, политий вітерцем?
Відношення ніякого не має
До мене він, з моїм простим кінцем,
Лякає птах та знову одлітає.
А я ж пливу на човнику до хвиль,
Забув весло, тікавши від погоні.
Несе мене на обрій тихий штиль,
Розпластує на водяній долоні.
Дивлюсь у даль, чекаючи землі,
Шукаю зором зелень я надводну,
І згадую як я тікав тоді,
Коли думки погнали у безодню.
Я жив як всі, шукаючи краси,
Читаючи книжки та п"ючи воду,
Ниряючи обличчям до роси,
Шукаючи з людьми добро та згоду.
Ходив надвір, катався у метро,
Стояв у чергах, бідкався на долю.
Для мене теж чекання як ядро
Терло гомілку, завдавало болю.
Я говорив, не слухав ні один.
Не слухав я, і знову все те саме.
Ковтав роки, не рахував годин,
Зігнав думки, закрив за ними браму.
Чекав похвал, чекаючи ругань,
Писав про сни, шукаючи безсоння.
Любивши ніч, обожнюю я рань.
Мої слова - то стукотіння у скронях.
Та як же осточортіло ридать!
Як остогидло жалітись паперу,
Що виходу немає - то плювать
І що притисли дурня до бар"єру.
І я повстав! Я кинувся у воду,
Штовхнувши човник, кинувши весло,
Тікав я геть, от світу та від бродів
І байдуже, куди б не занесло.
Руками гріб, горлаючи на схід,
У груди бив подертими руками,
В моїх очах вогнів загаслий лід.
"Чорти пекельні хай з усіма вами!"
Я довго плив, заклятий божевіллям,
Не знаючи куди мене несе,
Радіючи пташиному скиглінню,
Я зрозумів, що це іще не все.
Та я очуняв, дивная туга
Мене одного в морі охопила.
Набралася до голови снага
І я з сорочки виробив вітрило.
День човен вів, птахи вже пролетіли,
Даруючи тихіший неба сум.
На мить закрили небо синню крилів,
Спускаючи на мене вири дум.
Я рибу їв, живучи на човні.
Дощі збирав на клаптики сорочки.
Воно мені і ліжко до труни,
І жовтий острів, зменшений до точки.
Та я нарешті, все - таки доплив,
Упавши долу до дерев коріння.
Я там збирав не водоспади злив,
Я цілував ту землю та каміння.
Тепер я сам! Я поки що вдихаю.
Мої думки злітають до небес.
Я віднайшов свій білий берег краю,
Де я живу, де досі спочиваю
На скляних обрисах озерних диких плес.
ID:
225264
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 29.11.2010 16:23:18
© дата внесення змiн: 29.11.2010 16:23:18
автор: Невідомий Автор
Вкажіть причину вашої скарги
|
Суперово!
