Острів

На  синьому  безмежнім  полотні
Летіла  птаха  сонцем  оповита
та  очі  чорнії  залишивши  мені
Кружляла  далі,  обігнавши  вітер.
У  небі  крик  -  то  зойки  сірих  зграй,
Які  так  довго  дивляться  у  хвилі,
Вони  злетілися  та  відшукали  край,
Де  тихий  рай  на  чорній  голій  брилі.
Та  що  той  літ,  политий  вітерцем?
Відношення  ніякого  не  має
До  мене  він,  з  моїм  простим  кінцем,
Лякає  птах  та  знову  одлітає.
А  я  ж  пливу  на  човнику  до  хвиль,
Забув  весло,  тікавши  від  погоні.
Несе  мене  на  обрій  тихий  штиль,
Розпластує  на  водяній  долоні.
Дивлюсь  у  даль,  чекаючи  землі,
Шукаю  зором  зелень  я  надводну,
І  згадую  як  я  тікав  тоді,
Коли  думки  погнали  у  безодню.
Я  жив  як  всі,  шукаючи  краси,
Читаючи  книжки  та  п"ючи  воду,
Ниряючи  обличчям  до  роси,
Шукаючи  з  людьми  добро  та  згоду.
Ходив  надвір,  катався  у  метро,
Стояв  у  чергах,  бідкався  на  долю.
Для  мене  теж  чекання  як  ядро
Терло  гомілку,  завдавало  болю.
Я  говорив,  не  слухав  ні  один.
Не  слухав  я,  і  знову  все  те  саме.
Ковтав  роки,  не  рахував  годин,
Зігнав  думки,  закрив  за  ними  браму.
Чекав  похвал,  чекаючи  ругань,
Писав  про  сни,  шукаючи  безсоння.
Любивши  ніч,  обожнюю  я  рань.
Мої  слова  -  то  стукотіння  у  скронях.
Та  як  же  осточортіло  ридать!
Як  остогидло  жалітись  паперу,
Що  виходу  немає  -  то  плювать
І  що  притисли  дурня  до  бар"єру.
І  я  повстав!  Я  кинувся  у  воду,
Штовхнувши  човник,  кинувши  весло,
Тікав  я  геть,  от  світу  та  від  бродів
І  байдуже,  куди  б  не  занесло.
Руками  гріб,  горлаючи  на  схід,
У  груди  бив  подертими  руками,
В  моїх  очах  вогнів  загаслий  лід.
"Чорти  пекельні  хай  з  усіма  вами!"
Я  довго  плив,  заклятий  божевіллям,
Не  знаючи  куди  мене  несе,
Радіючи  пташиному  скиглінню,
Я  зрозумів,  що  це  іще  не  все.
Та  я  очуняв,  дивная  туга
Мене  одного  в  морі  охопила.
Набралася  до  голови  снага
І  я  з  сорочки  виробив  вітрило.
День  човен  вів,  птахи  вже  пролетіли,
Даруючи  тихіший  неба  сум.
На  мить  закрили  небо  синню  крилів,
Спускаючи  на  мене  вири  дум.
Я  рибу  їв,  живучи  на  човні.
Дощі  збирав  на  клаптики  сорочки.
Воно  мені  і  ліжко  до  труни,
І  жовтий  острів,  зменшений  до  точки.
Та  я  нарешті,  все  -  таки  доплив,
Упавши  долу  до  дерев  коріння.
Я  там  збирав  не  водоспади  злив,
Я  цілував  ту  землю  та  каміння.
Тепер  я  сам!  Я  поки  що  вдихаю.
Мої  думки  злітають  до  небес.
Я  віднайшов  свій  білий  берег  краю,
Де  я  живу,  де  досі  спочиваю
На  скляних  обрисах  озерних  диких  плес.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225264
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.11.2010
автор: Невідомий Автор