Калина...Вітер...
Кленочок...Кохання...
Зажурилася Калина…Задивилась в небо,-
Там Хмаринка білесенька кудись тихо лине…
Як захоче,- то до лісу…Забажає – в поле,-
Вітер пестить Хмариночку…Крилом обіймає…
Скільки раз уже Калина молила, прохала,-
Візьми мене на ті крила – лиш на них надія…
Хоч один я кину погляд на милий Кленочок,-
Пригорнуся, поцілую, гляну в любі очі…
Не впросила… Не вмолила…Каже,- не під силу…
Ти - тут Землю заквітчала… Він же – там оздобив…
Не зустрітись вам віч- на - віч… Така ваша доля,-
Через мене кохатися… Можу передати
Тихий шепіт… Легкий дотик…Подих слів гарячих
І цілунки,- ті, весняні - скільки побажаєш…
А тобі в осінню пору - від Кленка сережки,-
Стій, красуйся всім на радість...Бач, що захотіла!..
Бачу Вітре... Бачу любий... І все розумію...
Обіймаєш Хмариночку, а думки про мене...
Знай же, Вітре,- ми з Кленочком росли зовсім поряд...
Був красивий,- то й украли...Виріс десь далеко...
Та ми встигли пошептатись...Заглянути в очі...
Дали клятву поріднитись,- хто знав що так буде...
Якщо нам вже не зустрітись - порідняться діти!..
Он поглянь - но в той куточок,- бачиш - притулились!..
Милуються...Красуються... Вітами сплелися...
Він щось шепче...Вона квіти Кленочку вплітає
У чуприну його пишну... Горнеться всім тілом...
Прийде час,- дарунки будуть... Кетяги й сережки...
Отак, Вітре... Безнадійні твої вихиляси...
Візьми мене ти на крила – лиш на них надія…
Хоч один я кину погляд на милий Кленочок,-
Пригорнуся, поцілую, гляну в любі очі…