я хворий на всі мої руки,
я хворий на всі мої ноги,
я хворий на весь організм. –
дитино, ти могла б мене вилікувати,
якби трохи вірила в себе.
тобі конче, небохідно, –
я сказав небохідно – і варто повірити в себе;
а я хворий на всю свою голову,
я хворий на вуха й на очі
я хворий на всі свої дні,
хворий на всі свої ночі.
хіба то таке заразне й смертельне,
що й після дощу не віриш?
повір, бо коли вже йдеться
про нас, індіянців на службі в буржуазії,
де моє місце тут?
ні, тут немає й моїм послідовникам,
а ні тим паче вірним.
ні, я стрибну в своє море,
а по мені – хоч потоп.
ти поглянь, яке небо! невмиване,
та й земля йому до пари нечупара.
тут море народу, море випивки,
люди не тямлять, куди потрапили.
море часу, море людей
– міжнародний смітник,
що на ньому я міжнародний сміттяр.
я від цього відмовлюся,
коли – обіцяю – знатиму
відповідний протокол відмови;
а доти – сиджу в холодочку
в затишку в затінку –
в залишку, ти оціни,
сподіваюсь на матінку хмар,
що породить мене, як приносять пожертви
міжнародному капіталові ці споживачки –
чи вклонятися їм, чи повзти до вершини рачки.
я з головою поринаю в квашену капусту,
коли пірнаю в це море.
диви, он якийсь тороплений
поринає в кохання з бочкою дусту.
та ні, це не море. підказали мені: "трясовисько,
що літають над ним хмари попелу та маячні".
а примари, примари! страшні маніяки нічні,
що підстрибують високо,
коли ти літаєш низько.
тут уламки старої епохи змішалися
з битим посудом, побутовими лампочками
і вже зовсім холодними, кам'яними уламками піци.
тут навалом людей, ціле море часу,
а мені зараз конче потрібно,
щоб ти мене витягла звідси,
а я тоді, як схаменуся,
аж за море тебе віднесу.
а там – чи ти знаєш, які там
артефакти? то гра мене досі тримає.
там сама контрафакція, аж перехоплює дух.
там таке, що такого шукай – а немає
тут на звалищі, де так маєстатично
возсідають володарі мух.
вчора каже мені одна дівчина:
де це ви, дядьку, гарненьке таке сконтрабандили?
чи не в мене? "еге ж, – кажу – в тебе.
хай знають". піклуйся про мене,
коли вже я тут,
піклуйся про мене,
й коли вже не буду,
лиш не нагадуй ніколи
про той буржуазно-клятий
суспільно-традиційно-трандижний інститут
– ні, трансжирний –
так, ніби він на три поверхи кращий
від простої життєвої школи.
і знов море випивки,
і то все така нісенітниця,
як от "людина на морі"
або на небі хмара:
ти! піклуйся про мене:
мов про море й про землю, піклуйся як хоч про мене!
я втомився благати. я зробив все можливе;
але ти тепер – ти,
може, ще більше зробиш
за творами: the endless sea, take care of me, iggy pop
ID:
744532
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 02.08.2017 23:17:26
© дата внесення змiн: 28.08.2017 00:34:46
автор: norton
Вкажіть причину вашої скарги
|