***
Чи то життя шумить на цілий світ безкрайній,
а чи то смерть летить в невтомності своїй –
в моєму серці повстають відлуння тайні,
і сльози, і польоти світлих мрій.
Ти, пташко, щось співай і я те заспіваю;
Заплаче лиш душа в холодній самоті
і серденько моє за нею заридає.
А тільки-но імла всю землю обмотає –
заплачу сиротою в темноті.
***
І я чекала з мукою в душі,
до свого щастя поглядом спішила –
його чекала з мрією в душі
і душу мою спрага засушила.
Й воно прийшло і ангельська рука
в душі чутливі струни без погорди
торкнула тихо – ангельська рука –
і понеслися чарівні акорди.
Й воно прийшло. Стуманивши свій зір,
троянди запах чарівний відчула;
у неземному сні, стуманивши свій зір,
гімн неземний у захваті почула.
***
Піднесено дивилась я на небо –
там зір без ліку сяйний чар,
та вмить одна, бліда і одинока,
засяяла мов жар.
Чи ти на неї в мить цю теж дивився,
о, друже мій, в далечині –
так наші погляди вона відбила,
що сяє у вогні?
***
Стояла тиха ніч. В воді сріблистій
відбився зблідлий місяць з вишини.
Проміння впало серед тишини
І розлилось на соннім листі...
Мені ти щастя і печаль гірка,
проміння й морок у душі сплелися –
тремтливо узяла моя рука
твою... Нам трепетно серця зайшлися
і не дихнути повними грудьми...
Про що несміло тиша розмовляє?
Що вічний погляд місяця ховає,
умитий кришталевими слізьми?
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Живота ли шуми посред света безкраен,
смъртта със шеметен размах ли пролети -
във моето сърце намират отзвук таен
и сълзите, и светлите мечти.
Че птичка ли запей, и то ще да запее;
заплаче ли душа сред хладна самота,
и моето сърце със нея ще заплаче.
А щом мъгла обвий земята - кат сираче
ще затъжи самотно във света.
***
И чаках аз с измъчено сърце,
към щастието поглед устремила -
и чаках го с копнеещо сърце -
сърце ми жажда беше изсушила.
И то дойде и с ангелска ръка
в душата ми натегнатите корди
поглади тихо – с ангелска ръка –
и дивни се понесоха акорди.
И то дойде. Затворила очи -
от рози дъх аз сещах възхитена;
в неземен сън, затворила очи,
неземен химн аз слушах упоена.
***
Унесено се вглеждах в небесата -
безброй звезди блестяха там,
една сред тях и бледна, и самотна,
в миг светна с ярък плам.
И ти ли в нея тоя миг погледна,
о друже, от далечен край -
та погледите наши отразила
така да засияй?
***
Бе тиха нощ. В водите посребрени
оглеждаше се бледата луна.
На спещите листа сред тишина
замираха лъчите й разлени...
И ти до мен - и щаст'е, и тъга,
лъчи и мрак приплетени в душата -
и трепетно притисках аз ръка
до твоята... Не тупаха сърцата,
не дишаха препълнени гърди...
Какво мълвеше плахо тишината?
Що криеше и взора на луната,
насълзен под кристалните води?