І
Ніби просинню стрічок, що звиті в узори,
Дніпром синім обв’язав древній Київ стіни,
Білістю садиб розливсь в яри і долини,
Банями своїх святинь розкинувсь на гори.
Задніпрянські освітив далі неозорі
Місяць-червінь, що піднявсь над сірі низини,
Золотив, сріблив усе – гнав морок в глибини,
Білим світлом обливав стіни і собори.
Плине німота навкруг – тиша йде лугами...
Лиш Дніпро розколихавсь – грає з берегами,
Пісню древню дзвонить він, дивна нота в дзвоні...
Чути грім, мов молотки у страшній долоні
В лоно річки стовп стальний повсякчас вбивають...
– Не ти, Дніпре, так співаєш!.. То віки співають!
ІІ
Ніч минула... Вітерець лине світанковий,
В одяг, тканий в діамант, схід одягся цілий,
В небі з полиском летять променисті стріли,
Сонця золото пливе у всесвіт ранковий.
Задзвонив Дніпро срібніш – одяг лазуровий
Хвиль його, струснувши плащ від туману білий,
Блиском золота заграв – хвилі затремтіли...
В брамі сходу сонце стало – світу цар чудовий!..
На Софійському соборі дзвін заграв – і дзвони
Інших храмів обізвались величавим тоном
У вітальному хоралі!.. А сонячне око,
Повне жару вогняного, розкрите широко,
Золоті ворота взріло – зупинилось в небі...
– Сонце, ні!.. То моя думка затримала тебе!
Kazimierz Gliński
Sonety kijowskie
I
Niby wstęgą, splątaną w turkusowe sznury,
Błękitnym Dnieprem Kijów opasał się stary —
Śniegiem domów popłynął w rozdoły i jary,
Kopułami swych świątyń opanował góry.
Z zadnieprzańskich gdzieś równin wznosił się w lazury
Czerwony księżyc, wzdęty przez nizin opary...
Wyzłacał się — wysrebrzał — rozpędzał mrok szary,
Aż cichem, białem światłem oblał miasta mury.
Płynie milczenie — głucha cisza się rozszerza...
Tylko się rozkołysał Dniepr, gra u wybrzeża
I dzwoni pieśń prastara, dziwną nutą dzwoni...
Słyszysz grom, jakby huczał młot w olbrzyma dłoni,
Żelazne wbijającej słupy w łono rzeki...
— To nie ty śpiewasz, Dnieprze!... to śpiewają — wieki!
II
Minęła noc... Wiew świeży poranku polata,
Szatą, tkaną w klejnoty, wschód okrył się cały —
Przez niebo przebiegają promieniste strzały,
Topi się złoto słońca gdzieś w głębiach wszechświata.
Zadzwonił Dniepr srebrzyściej — turkusowa szata
Fal jego, otrząsając oparów płaszcz biały,
Zadrgała dreszczem złotym — i fale zagrzmiały...
A w bramach wschodu słońce stanęło — król świata!...
Soboru Świętej Zofii dzwon zagrał — i dzwony
Świątyń innych w chóralne ozwały się tony,
W pieśń powitań!... a słońca promieniste oko,
Ziejące żarem ognia, rozwarte szeroko,
Dojrzawszy Złotą Bramę — stanęło na niebie...
— Nie, słońce!... to myśl moja zatrzymała ciebie!
ID:
585242
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 03.06.2015 22:33:05
© дата внесення змiн: 15.09.2021 01:28:20
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
