Лина Костенко «Берестечко». Часть 7
И ЧТО НИ ВЕСТИ - ТО ОДНА ОТРАВА.
В монастырях звучат колокола.
Иосиф Тризна бьет поклоны в Лавре,
И грусть наводит песня кобзаря…
И стольный Киев стонет от литовцев,
И через Львов повадилась без спросу шляхта к нам.
И осуждать лишь Хмеля остается,
Ведь в этом всем Хмельницкий виноват?!
ИЛЬ МНЕ ОТ СЛУХОВ СПРЯТАТЬСЯ В ПОДВАЛЕ?
Ведь я от наговоров , как в бреду.
Конечно, хорошо, что рассказали…
То ли на радость? То ли на беду?
Иду к советникам, и чертыхаюсь я,
А глас народа поливает грязью…
В корчме пьянчужка оскорбит меня,
И больше, чем советник мне расскажет.
Прошел кобзарь. Ребенок поводырь,
Что был его глазами в этой жизни,
Сказал, что где б он с дедом не ходил,
О гетьмане судачат с укоризной.
Я ЖАЖДАЛ НОВОСТЬ
СЛАДКУЮ, ИСПИТЬ …
А отовсюду – о предательстве, измене…
Преследует страну не злобный рок,
А полуправда в новостях последних.
ПРИЕХАЛ Я В ГЕТМАНСКИЙ ЧИГИРИН,
А он особенный… Вам заявляю честно,
Как подтвержденье гетманских руин…
Меня щенок облаял, и исчез он.
Я в Маслов Брод – а там уже стена,
Я по залогам… А залог не знают…
И никакой ни чёрт, ни сатана
За гетмана Богдана не считают!
Но, всё же, наконец, о слава Богу
Нашли и крепость… и нашли залогу!
Туда добрались мы за час всего,..
Лишь оружейник есть. И больше никого...
Не ведаю я кто он и откуда,
А, может, то Мамай. Пришел уже.
Картину жалкую всегда я помнить буду –
Козак порубан, но стоит на стороже!!!
Решенье принял. Заночую тут
А ГОНЧАРАМИ то урочище зовут.
Мы здесь живем. Уж третий день. Давно.
На сене спим, а люди пересказывают бредни...
Вода из речки, пиво есть в пивной.
Шрамко из Паволочи нам приносит сплетни.
Церковника интересует всё:
Дождь, грязь и хан. Особенно … комета!
Надеется, что в дар преподнесем
Бобов и мёда. Позовем к обеду.
А ГЛИНА БЕЛАЯ ВСЁ СВЕТИТ ПЕРЕД НАМИ
ТАКИМИ ТЯГОСТНО ПУСТЫМИ ВЕЧЕРАМИ,
Бойницы старые в терновнике чернеют.
Зеленый мох поел валы… малины кровь кустами,
И совы ночью смерть в лесу, что рядом, сеют…
Недалеко от города, в церквушке колокольный звон,
За жизнь хмельную, что прожил не ставят свечки.
Сижу я в крепости – унижен, оскорблён…
Богдан Хмельницкий, что разбит под Берестечком!
НЕ ВИДНО НИКОГО. А СУХОСТОЙ ПОСЛЕДНИЙ
Дорожки высушил, ворота в бугиле.
Все отреклись! И старая лишь ведьма
Ко мне, как в сказке, прилетает на метле.
Напарила отвар, и, знай себе колдует.
Сорочку постирав, мне даст поесть, попить,
Не молода. Но возраст не интересует,
По жизни вертится и голосом скрипит:
«Не говорила ль я, что будет дождь, измена…
Что тут не победишь… Вот тото и оно.
Ослушался меня. Скажу я откровенно,
Что и сама не рада, что предрекать судьбу, как тяжкий крест дано».
А как её зовут? Евдоха? Ивга? Настя?
Но носит же её кормилица земля.
Как дар, как солнца свет, и как кусочек счастья,
Что рядом она есть. А у других то – нет!
ДЖУРА С ТОВАРИЩЕМ ВАЛЫ ТЕ СТЕРЕГУТ,
Поговорят. Горилочки попьют.
Так посидят, поговорят искустно,
Пьянит закат… Но ты не задремай!
И охраняют гетьмана сей паренёк безусый,
И в шрамах весь порубанный Мамай.
Порой тихонько песню заведут,
И «ой» и «гэй» несётся там и тут…
Там про «туман в долине, и, что ворон кружит,..
О том, что знает он её надежу мужа:
«А я твого мужа знаю,
На кучЕри наступаю.
ТрЫчи на дэнь провидаю,
Обидаю, и снидаю…»
ИЛЬ ВОЗЛЕ БОЖЬЕГО ПРЕСТОЛА
Беда догонит наш народ?
И Берестечко берестово,
И ворон нас опять клюёт!
Тоскливо в поле ветер воет,
И надоевший бесит дождь.
Грусть, словно волк на сердце воет,
Как в панихиде ты живешь.
Дождалось поле – вот и лето!
Обеих армий больше нет.
Ведь обе армии разбиты,
И балом страшным правит смерть!
Уж лучше б был и я средь мёртвых,
Возились пьявки на лице…
Глазницы смотрят безысходно,
На животрупном мертвеце.
Хотя бы на часок забыться,
И прочь прогнать сон страшный сей…
Как смерть в дома к нам всем стучится,
И звери плоть едят с костей!!!
*****
Костенко Ліна. «Берестечко». Частина 7
І ЩО НЕ ДЕНЬ —
НЕ ВІСТІ, А ТРУТИЗНА.
Дзвін бамбиляє десь в монастирі.
Поклони б'є у Лаврі Йосип Тризна,
і з гніву плачуть сиві кобзарі.
А стольний Київ стогне від литвина.
І шляхта знову шастає проз Львів.
А люди кажуть: — Це Хмельницький винен.
До чого Україну він призвів?!
ЧИ ВЖЕ МЕНІ ХОДИТЬ ПОЗАВГОРІДНО?
Від цих чуток, здається, трачу глузд.
А може, часом гетьману потрібно
почуть про себе правду з перших вуст?
Отак іду, дорадників чортма.
І глас народу чую, він несхвальний.
Упитий дядько не-минай-корчма
розкаже більш, ніж писар генеральний.
Ішов кобзар. Маленький поводир,
що був його великими очима,
сказав, що де він з дідом не ходив,
гетьманська влада скрізь уже не чинна…
Я ПРАГНУ ВІСТІ ДОБРОЇ КОВТОК!
А звідусіль — про злочини і зради.
Вся Україна хвора від чуток.
Але ж чутки — то потеруха правди.
ПРИЇХАВ Я В ГЕТЬМАНСЬКИЙ ЧИГИРИН —
він неприступний, як судейське жезло
Лише якесь щеня із чагарин
внизу на мене щевкнуло і щезло
Я в Маслів Брід — і там уже стіна.
Я по залогах — а залог немає.
Куди не ткнусь — ніякий сатана
мене уже за гетьмана не має
Оце аж тут нарешті, слава Богу
знайшли ми цю фортецю і залогу
Під їхали до неї через яр.
А тут залоги — цей один зброяр.
Не знаю, хто він є. Коли з'явився, звідки
А може, він Мамай. З'явився, та і вже.
Що тут було, — лише ці мури свідки.
Порубаний зброяр руїну стереже.
То ми тут і лишились на горі,
в урочищі, що зветься Гончарі.
Та й живемо. Вже третій день. Давно.
Спимо на сіні. Тут всього задосить.
Вода з ріки. В пивницях є вино
Шрамко чутки із Паволочі носить.
Старенький піп розпитує про все.
Про бій, про дощ, про хана, про комету
Та журиться А часом принесе
то гарнець бобу, то кавратку меду.
В УРОЧИЩІ ВЕЧОРАМИ
СВІТИТЬСЯ БІЛА ГЛИНА.
Чорніють старі бійниці з тернової гущини.
Мохами беруться мури. І жевріє дика малина.
Вночі ухикають сови і шурхають кажани.
Десь дзвони далекої церкви
потужно гудуть над містечком
Хто свічку тепер поставить за душу мою хмільну?
Я, гетьман Богдан Хмельницький.
розбитий під Берестечком.
сиджу у старій фортеці і долю свою кляну
НІКОГО І НІЗВІДКИ. НЕ ЧУТНО І НЕ ВИДНО.
Стежки позаростали Ворота в бугилі
Усі мене зреклися. Лише віщунка відьма
ізвідкись прилетіла, і каже — на мітлі.
Напарила любистку, ще й чари немудрячі
То випере сорочку, то їсти дасть і пить
Їй стільки літ, що вже немає здачі.
А ходить. А живе. А голосом скрипить.
— А я ж тобі казала, що буде дощ і зрада.
Що тут не переможеш. Ото ж бо і воно.
Якби ж ти був послухав. Я вже й сама не рада,
що бачу все як бачу, бо так мені дано.
Як звуть її, не знаю. Явдоха, Настя, Ївга.
Віщує і ворожить, і рани замовля.
Вона мені впеклася. Вона мене заїла.
Але такої відьми нема і в короля.
ЗБРОЯР І ДЖУРА СТЕРЕЖУТЬ ВАЛИ.
Погомонять. І вип'ють як коли.
Отак сидять під хмарами нагуслими,
а тиша мружить обрій — не здрімай! —
тендітний джура, як шляхтянка з вусами,
і той в боях порубаний Мамай.
Або до скронь долоні прикладуть
та "гей", та "ой" тихенько заведуть —
то про туман, то як долиною
ішла вдова з дитиною.
Та як за мужем побивалась дуже
і як спитала ворона тоді, —
чи він не бачив, ворон, її мужа?
— Аякже, бачив, — каже він вдові.-
"А я твого мужа знаю.
На кучері наступаю.
Тричі на день провідую,
і снідаю, і обідаю…"
ЧИ Й БІЛЯ БОЖОГО ПРЕСТОЛУ
біда народ наш доганя?!
О Берестечко берестове
у завірюхах вороння!
Над полем вітер віє тоскно,
і дощ вже сам собі набрид.
Не опливе на руки воском
священна тиша панахид.
Діждало поле свого літа!..
І вбитим арміям обом
тінь мовчазного кармеліта
рахує чорним рукавом…
Та краще б я лежав між трупами
лицем в п'явушник мочарів!
Медових зір важкі покрупини
летять проз очі матерів.
Хоч би ж забути на часину
той темний похорон без мар —
як звірі й тіла отласину
істягнуть з білих костомар!
ID:
556838
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 03.02.2015 10:23:35
© дата внесення змiн: 03.02.2015 10:23:35
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
