Лина Костенко Берестечко. Часть 7


Лина  Костенко  «Берестечко».  Часть  7

И  ЧТО  НИ  ВЕСТИ  -  ТО  ОДНА  ОТРАВА.
В  монастырях  звучат  колокола.
Иосиф  Тризна  бьет  поклоны  в  Лавре,
И  грусть  наводит  песня  кобзаря…

И  стольный  Киев  стонет  от  литовцев,  
И  через  Львов  повадилась  без  спросу  шляхта  к  нам.
И  осуждать  лишь  Хмеля  остается,
Ведь  в  этом  всем  Хмельницкий  виноват?!

ИЛЬ  МНЕ  ОТ  СЛУХОВ  СПРЯТАТЬСЯ  В  ПОДВАЛЕ?
Ведь  я  от  наговоров  ,  как  в  бреду.
Конечно,  хорошо,  что  рассказали…
То  ли  на  радость?  То  ли  на  беду?

Иду  к  советникам,  и  чертыхаюсь  я,
А  глас  народа  поливает  грязью…
В  корчме  пьянчужка  оскорбит  меня,
И  больше,  чем  советник  мне  расскажет.
Прошел  кобзарь.  Ребенок  поводырь,  
Что  был  его  глазами  в  этой  жизни,
Сказал,  что  где  б  он  с  дедом  не  ходил,
О  гетьмане  судачат  с  укоризной.
                     Я  ЖАЖДАЛ  НОВОСТЬ
                   СЛАДКУЮ,  ИСПИТЬ  …
                   А  отовсюду  –  о  предательстве,  измене…
                   Преследует  страну  не  злобный  рок,
                   А  полуправда  в  новостях  последних.
                   
ПРИЕХАЛ  Я  В  ГЕТМАНСКИЙ  ЧИГИРИН,
А  он  особенный…  Вам  заявляю  честно,
Как  подтвержденье  гетманских  руин…
Меня  щенок  облаял,  и  исчез  он.
Я  в  Маслов  Брод  –  а  там  уже  стена,
Я  по  залогам…  А  залог  не  знают…
И  никакой  ни  чёрт,  ни  сатана
За  гетмана  Богдана  не  считают!
                   Но,  всё  же,  наконец,  о  слава  Богу
                   Нашли  и  крепость…  и  нашли  залогу!
                   Туда  добрались  мы  за  час  всего,..
                 Лишь  оружейник  есть.  И  больше  никого...

Не  ведаю  я  кто  он  и  откуда,
А,  может,  то  Мамай.  Пришел  уже.
Картину  жалкую  всегда  я  помнить  буду  –
Козак  порубан,  но  стоит  на  стороже!!!

Решенье  принял.  Заночую  тут
А  ГОНЧАРАМИ  то  урочище  зовут.

Мы  здесь  живем.  Уж  третий  день.  Давно.
На  сене  спим,  а  люди  пересказывают  бредни...
Вода  из  речки,  пиво  есть  в  пивной.
Шрамко  из  Паволочи  нам  приносит  сплетни.  

Церковника  интересует  всё:
Дождь,  грязь  и  хан.  Особенно  …  комета!
Надеется,  что  в  дар  преподнесем
Бобов  и  мёда.  Позовем  к  обеду.

А  ГЛИНА  БЕЛАЯ  ВСЁ  СВЕТИТ  ПЕРЕД  НАМИ
ТАКИМИ  ТЯГОСТНО  ПУСТЫМИ  ВЕЧЕРАМИ,
Бойницы  старые  в  терновнике  чернеют.
Зеленый  мох  поел  валы…  малины  кровь  кустами,
И  совы  ночью  смерть  в  лесу,  что  рядом,  сеют…
 
Недалеко  от  города,  в  церквушке  колокольный  звон,
За  жизнь  хмельную,  что  прожил  не  ставят  свечки.
Сижу  я  в  крепости  –  унижен,  оскорблён…
Богдан  Хмельницкий,  что  разбит  под  Берестечком!
                 
             НЕ  ВИДНО  НИКОГО.  А  СУХОСТОЙ  ПОСЛЕДНИЙ
             Дорожки  высушил,  ворота  в  бугиле.
             Все  отреклись!  И  старая  лишь  ведьма
             Ко  мне,  как  в  сказке,  прилетает  на  метле.
             
Напарила  отвар,  и,  знай  себе  колдует.
Сорочку  постирав,  мне  даст  поесть,  попить,
Не  молода.  Но  возраст  не  интересует,
По  жизни  вертится  и  голосом  скрипит:

«Не  говорила  ль  я,  что  будет  дождь,  измена…  
Что  тут  не  победишь…  Вот  тото  и  оно.
Ослушался  меня.  Скажу  я  откровенно,
Что  и  сама  не  рада,  что  предрекать  судьбу,  как  тяжкий  крест  дано».

А  как  её  зовут?  Евдоха?  Ивга?  Настя?
Но  носит  же  её  кормилица  земля.
Как  дар,  как  солнца  свет,  и  как  кусочек  счастья,
Что  рядом  она  есть.  А  у  других  то  –  нет!

           ДЖУРА  С  ТОВАРИЩЕМ  ВАЛЫ  ТЕ  СТЕРЕГУТ,
           Поговорят.  Горилочки  попьют.
           Так  посидят,  поговорят  искустно,
           Пьянит  закат…  Но  ты  не  задремай!
           И  охраняют  гетьмана  сей  паренёк  безусый,
           И  в  шрамах  весь  порубанный  Мамай.

Порой  тихонько  песню  заведут,
И  «ой»  и  «гэй»  несётся  там  и  тут…
     
Там  про  «туман  в  долине,  и,  что  ворон  кружит,..
О  том,  что  знает  он  её    надежу  мужа:
                   «А  я  твого  мужа  знаю,
                   На  кучЕри  наступаю.
                   ТрЫчи  на  дэнь  провидаю,
                     Обидаю,  и  снидаю…»
                     
ИЛЬ  ВОЗЛЕ  БОЖЬЕГО  ПРЕСТОЛА
Беда  догонит  наш  народ?
И  Берестечко  берестово,
И  ворон  нас  опять  клюёт!

Тоскливо  в  поле  ветер  воет,
И  надоевший  бесит  дождь.
Грусть,  словно  волк  на  сердце  воет,
Как  в  панихиде  ты  живешь.

Дождалось  поле  –  вот  и  лето!
Обеих  армий  больше  нет.
Ведь  обе  армии  разбиты,
И  балом  страшным  правит  смерть!

Уж  лучше  б  был  и  я  средь  мёртвых,
Возились  пьявки  на  лице…
Глазницы  смотрят  безысходно,
На  животрупном  мертвеце.

Хотя  бы  на  часок  забыться,
И  прочь  прогнать  сон  страшный  сей…
Как  смерть  в  дома  к  нам  всем  стучится,
И  звери  плоть  едят  с  костей!!!  


*****

Костенко    Ліна.  «Берестечко».  Частина  7

І  ЩО  НЕ  ДЕНЬ  —  
                         НЕ  ВІСТІ,  А  ТРУТИЗНА.  
Дзвін  бамбиляє  десь  в  монастирі.  
Поклони  б'є  у  Лаврі  Йосип  Тризна,  
і  з  гніву  плачуть  сиві  кобзарі.
А  стольний  Київ  стогне  від  литвина.  
І  шляхта  знову  шастає  проз  Львів.  
А  люди  кажуть:  —  Це  Хмельницький  винен.  
До  чого  Україну  він  призвів?!
ЧИ  ВЖЕ  МЕНІ  ХОДИТЬ  ПОЗАВГОРІДНО?  
Від  цих  чуток,  здається,  трачу  глузд.  
А  може,  часом  гетьману  потрібно  
почуть  про  себе  правду  з  перших  вуст?
Отак  іду,  дорадників  чортма.  
І  глас  народу  чую,  він  несхвальний.  
Упитий  дядько  не-минай-корчма  
розкаже  більш,  ніж  писар  генеральний.  
Ішов  кобзар.  Маленький  поводир,  
що  був  його  великими  очима,  
сказав,  що  де  він  з  дідом  не  ходив,  
гетьманська  влада  скрізь  уже  не  чинна…
Я  ПРАГНУ  ВІСТІ  ДОБРОЇ  КОВТОК!  
А  звідусіль  —  про  злочини  і  зради.  
Вся  Україна  хвора  від  чуток.  
Але  ж  чутки  —  то  потеруха  правди.
ПРИЇХАВ  Я  В  ГЕТЬМАНСЬКИЙ  ЧИГИРИН  —  
він  неприступний,  як  судейське  жезло  
Лише  якесь  щеня  із  чагарин  
внизу  на  мене  щевкнуло  і  щезло  
Я  в  Маслів  Брід  —  і  там  уже  стіна.  
Я  по  залогах  —  а  залог  немає.  
Куди  не  ткнусь  —  ніякий  сатана  
мене  уже  за  гетьмана  не  має
Оце  аж  тут  нарешті,  слава  Богу  
знайшли  ми  цю  фортецю  і  залогу  
Під  їхали  до  неї  через  яр.  
А  тут  залоги  —  цей  один  зброяр.
Не  знаю,  хто  він  є.  Коли  з'явився,  звідки  
А  може,  він  Мамай.  З'явився,  та  і  вже.  
Що  тут  було,  —  лише  ці  мури  свідки.  
Порубаний  зброяр  руїну  стереже.
То  ми  тут  і  лишились  на  горі,  
в  урочищі,  що  зветься  Гончарі.
Та  й  живемо.  Вже  третій  день.  Давно.  
Спимо  на  сіні.  Тут  всього  задосить.  
Вода  з  ріки.  В  пивницях  є  вино  
Шрамко  чутки  із  Паволочі  носить.
Старенький  піп  розпитує  про  все.  
Про  бій,  про  дощ,  про  хана,  про  комету  
Та  журиться  А  часом  принесе  
то  гарнець  бобу,  то  кавратку  меду.
В  УРОЧИЩІ  ВЕЧОРАМИ  
                                 СВІТИТЬСЯ  БІЛА  ГЛИНА.  
Чорніють  старі  бійниці  з  тернової  гущини.  
Мохами  беруться  мури.  І  жевріє  дика  малина.  
Вночі  ухикають  сови  і  шурхають  кажани.  
Десь  дзвони  далекої  церкви  
           потужно  гудуть  над  містечком  
           Хто  свічку  тепер  поставить  за  душу  мою  хмільну?  
Я,  гетьман  Богдан  Хмельницький.  
                       розбитий  під  Берестечком.  
сиджу  у  старій  фортеці  і  долю  свою  кляну
НІКОГО  І  НІЗВІДКИ.  НЕ  ЧУТНО  І  НЕ  ВИДНО.  
Стежки  позаростали  Ворота  в  бугилі  
Усі  мене  зреклися.  Лише  віщунка  відьма  
ізвідкись  прилетіла,  і  каже  —  на  мітлі.
Напарила  любистку,  ще  й  чари  немудрячі  
То  випере  сорочку,  то  їсти  дасть  і  пить  
Їй  стільки  літ,  що  вже  немає  здачі.  
А  ходить.  А  живе.  А  голосом  скрипить.
—  А  я  ж  тобі  казала,  що  буде  дощ  і  зрада.  
Що  тут  не  переможеш.  Ото  ж  бо  і  воно.  
Якби  ж  ти  був  послухав.  Я  вже  й  сама  не  рада,  
що  бачу  все  як  бачу,  бо  так  мені  дано.
Як  звуть  її,  не  знаю.  Явдоха,  Настя,  Ївга.  
Віщує  і  ворожить,  і  рани  замовля.  
Вона  мені  впеклася.  Вона  мене  заїла.  
Але  такої  відьми  нема  і  в  короля.
ЗБРОЯР  І  ДЖУРА  СТЕРЕЖУТЬ  ВАЛИ.  
Погомонять.  І  вип'ють  як  коли.
Отак  сидять  під  хмарами  нагуслими,  
а  тиша  мружить  обрій  —  не  здрімай!  —  
тендітний  джура,  як  шляхтянка  з  вусами,  
і  той  в  боях  порубаний  Мамай.
Або  до  скронь  долоні  прикладуть  
та  "гей",  та  "ой"  тихенько  заведуть  —
то  про  туман,  то  як  долиною  
         ішла  вдова  з  дитиною.  
Та  як  за  мужем  побивалась  дуже  
і  як  спитала  ворона  тоді,  —  
чи  він  не  бачив,  ворон,  її  мужа?  
—  Аякже,  бачив,  —  каже  він  вдові.-
"А  я  твого  мужа  знаю.  
На  кучері  наступаю.  
Тричі  на  день  провідую,  
і  снідаю,  і  обідаю…"
ЧИ  Й  БІЛЯ  БОЖОГО  ПРЕСТОЛУ  
біда  народ  наш  доганя?!
О  Берестечко  берестове  
у  завірюхах  вороння!
Над  полем  вітер  віє  тоскно,  
і  дощ  вже  сам  собі  набрид.  
Не  опливе  на  руки  воском  
священна  тиша  панахид.
Діждало  поле  свого  літа!..  
І  вбитим  арміям  обом  
тінь  мовчазного  кармеліта  
рахує  чорним  рукавом…
Та  краще  б  я  лежав  між  трупами  
лицем  в  п'явушник  мочарів!  
Медових  зір  важкі  покрупини  
летять  проз  очі  матерів.
Хоч  би  ж  забути  на  часину  
той  темний  похорон  без  мар  —  
як  звірі  й  тіла  отласину  
істягнуть  з  білих  костомар!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556838
Рубрика: Гражданская лирика
дата надходження 03.02.2015
автор: Володимир Туленко