Заплакало небо німою сльозою:
Німою сльозою спада на доріжки,
По вулицях бродить само-самотою,
Сідає спочити між хат на обніжки.
Між хат на обніжки схиляється небо:
Аж до землиці низенько-низенько
Невпинно сльозою вичавлює з себе:
«За літо гаряче прости мене, ненько!
Прости мене, ненько, за ночі і ранки
У танці безхмарнім та дні у блакиті,
За сонця ясного палкі забаганки,
За трави, дощем і росою не вмиті…»
Земля озивається тихо до неба:
«Ти час бережи, а не плач без упинку,
Бо, глянь, вже зима - і не плакати треба,
А снігом біленьким прикрити травинки.
Вгорнути травинки у ковдру пухнату:
Хай буде у грудні від снігу біленько...»
Та небо сльозою спада винувато:
«Ще трішки поплачу – прости мене, ненько!..»
03.12.2012 року
