Місцева історія
Тут п’ють, теревенять, лиш ти в цій забаві
Неначе той бранець в неволі;
Візьми чарку, люльку, сідай тут на лаві
Й зізнайся які маєш болі.
Ні ріг твій, ні дзвоник, ні гарні дівчата
Не можуть прогнать твою смуту,
Два роки ти тут, та не можу згадати
Веселість твою, вже забуту.
– О! так мені гірко, так смутно усюди,
Немило на світі, немило!
Дай чарку! При чарці відважнішим буду –
Послухай, що доля зробила:
На пошту прийшов я, коли був ще юний,
Та дух мав до праці охочий –
Не знав там я волі чи ласки фортуни,
Не бачив ні свята, ні ночі.
Від ранку до смерку, від смерку до ранку
Я віз то пакети, то пана;
Візьмеш золотого – тоді вже гулянка,
Веселий, і ситий, і п’яний!
Дівчат спокушав я, гнав з друзями скуку,
Із писарем пив оковиту;
І коні вже знали – лиш віжки у руки,
Як рвуть мої сиві з копита.
Весела дорога, трублю на світанку:
Когось дожену чи спіткаю,
Везу панича або юну панянку,
О! Два золотих тоді маю!
Та серцем усім покохав я дівчину –
Жила у будинку сільському,
До неї заходив я хоч на хвилину,
Коли повертався додому.
Раз писар гукає в опівнічну пору,
Підходжу й стаю на порозі;
Було то зимою, морози надворі,
Завії, сніги на дорозі.
– Вези естафету! От лихо, як завше! –
Собі я бурчав про цей клопіт.
Пакет взяв, ріжок і, коня осідлавши,
Негайно пустився в галопі.
А вітер сніг крутить, і свище, і виє,
Дорогу ховає вороже.
Стовпи верстові два мигнули в завії,
Під’їхав під третій – о Боже!
Крізь вихору посвисти голос пробився,
Хтось плакав, просив допомогу;
Подумав тоді: – Поможу! Хтось зблудився,
Не знайде в заметах дорогу.
Коня повернув, та щось стало тримати:
До того яке тобі діло?
Ти лишню годинку собі можеш мати –
Вернувшись, провідаєш милу.
Страх серце стиснув, що не міг і дихнути,
І поту замерзли краплини,
В ріжок я заграв, щоб ті зойки не чути,
І сивий рвонувсь в хуртовину.
Вертавсь на світанку – версти три від дому.
Знов страх обгорнув моє тіло:
Завмерла душа, серце в смутку страшному
Розбитим дзвінком стукотіло.
Кінь пирхнув, спинився, йому грива встала,
Де стовп замела хуртовина –
Під застругом мертва дівчина лежала,
Затвердла немов деревина.
Я сніг на одежі почав обчищати
І труп положив на дорозі,
Обтер сніг з лиця... – то була... Ах! Мій брате,
Дай чарку, закінчить не в змозі.
Władysław Syrokomla
Pocztylion
Gawęda gminna
Tu piją i gwarzą, ty jeden w tej wrzawie
Wyglądasz jak jeniec w niewoli; —
Weź czarkę, weź lulkę, siądź tutaj na ławie,
I powiedz, co ciebie tak boli?
Ni dzwonek, ni trąbka, ni krasne dziewczęta
Nie mogą rozerwać twej nudy;
Dwa lata tu żyjesz, a nikt nie pamięta,
Ażebyś był wesół jak wprzódy.
— O! bo też mi gorzko, bo smutno mi wszędzie,
Niemiło na świecie, niemiło!
Daj czarkę! przy czarce odważniej mi będzie, —
Posłuchaj, co mi się zdarzyło:
Gdym przystał na pocztę, zbyt jeszczem był młody,
Lecz dusza dość miała swej mocy;
Nie znało się wprawdzie wygody, swobody,
Nie było ni święta, ni nocy.
Od ranka do zmroku, od zmroku do ranka
Woziłem pakiety i pany; —
Dostałem złotówkę, — o! wtedy hulanka,
Wesoły, i syt, i pijany!
Zwodziłem dziewczęta, skarbiłem przyjaciół,
Z pisarzem jak z równym i kwita;
I konie mię znały — jak gwizdnął, jak zaciął,
Rwą moje siwaki z kopyta.
Wesoło wieźć pocztę! zatrąbię na moście:
Tu kogoś się spędzi, tam spotka,
Tu wiozę panicza, tu młode jejmoście,
O ! wtedy pewniutka dwuzłotka!
Lecz serce me jednej oddałem dziewczynie, —
Mieszkała w wioseczce o milę;
Bywało, wracając, nigdy się nie minie,
Choć krótką przepędzę z nią chwilę.
Raz woła mię pisarz w północnej coś porze,
Natychmiast się budzę, przychodzę, —
A była to zima, mróz tęgi na dworze.
Zawieja, sumioty na drodze.
— Powieziesz sztafetę! — Oj, licho przywiodło! —
Tak sobie odchodząc mruczałem.
Za pakiet, za trąbkę, za konia, za siodło,
I w moment puściłem się cwałem.
A tutaj wiatr świszczę, śnieg kręci i ciemno,
A przytem okrutne bezdroże.
Dwa słupy wiorstowe mignęły przede mną.
Podjeżdżam pod trzeci — o Boże!
Wśród wichru poświstów, głos z płaczem zmieszany
W bok drogi gdzieś woła pomocy;
Myśl pierwsza: — Pomogę! ktoś pewno zbłąkany
Brnie w śniegu i zginie wśród nocy.
Zwróciłem już konia — wtem jakby mi zda się
Ktoś szepnął: A tobież co po tem?
Ej lepiej godzinkę zyskawszy na czasie.
Odwiedzić swą dziewę z powrotem.
Strach serce ogarnął, zaledwiem mógł dyszeć,
Pot zamarzł kroplami nad czołem.
Jam w trąbkę uderzył, by jęków nie słyszeć,
I dalej siwego zaciąłem.
Wracałem o świcie — trzy wiorsty od domu.
Strach znowu ogarnął mię skryty:
Duch zamarł, a serce, szepcąc pokryjomu,
Stukało jak dzwonek rozbity.
Przy słupie koń parsknął — zjeżyła się grzywa —
Na drodze, pod płachtą powiewną,
Pod warstwą zamieci — kobieta nieżywa,
Skostniała, bezwładna jak drewno.
Strząsnąłem płat śniegu na białej jej szacie
I trupa wywlokłem na drogę;
Otarłem śnieg z lica... — To była... Ach ! bracie,
Daj czarkę, dokończyć nie mogę.
ID:
526953
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 30.09.2014 18:11:41
© дата внесення змiн: 01.10.2014 16:04:42
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
- перевод стихотворения "Почтальон" польского поэта Владислава Сырокомли (наст. имя Людвиг Кондратович, 1823-62). Основано на реальной истории, произошедшей с почтальоном-белорусом на почтовом тракте Петербург-Варшава в 70 верстах от Минска. В тех краях, на территории Царства Польского, почта доставлялась не ямской гоньбой, а почтальоном на коне, с сумкой и сигнальным рожком. В русскую песню попали эти черты: "Я принял пакет — и скорей на коня", "соскочил с коня" - герой едет верхом, а не на санях с тройкой, как полагалось бы ямщику.
