«Муджеківісові слава!» –
Старці й воїни кричали,
Як вернувся він додому
З Поясом священним Вомпум
З краю, де Північний Вітер,
З царства білого Вабасо,
З тих земель, де Білий Кролик.
Він украв той Пояс Вомпум,
Зняв із шиї Міші-Мокви,
Із Великого Ведмедя,
Зі страховища гірського,
Поки спав той, товстотілий,
На стрімкій гірській вершині,
Наче вкритий мохом камінь, –
В бурих, сірих плямах моху.
Тихо він підкравсь до нього,
Так, що майже доторкався
Кігтів чудиська червоних,
Так, що грів гарячий подих
Муджеківісові руки,
Як тягнув він Пояс Вомпум
Через вуха, що не чули,
Через очі, що заснули,
Через довгий ніс і ніздрі,
Через чорні мокрі ніздрі,–
З них важке сопіння гріло
Муджеківісові руки.
А тоді підняв дубину,
Крикнув грізний клич до бою
І страшного Міші-Мокву
В осередок лоба вдарив,
Вдарив просто між очима.
Сторопілий від удару,
Встав гірський Ведмідь Великий,
Та коліна затрусились, –
Він заскиглив, наче жінка,
Захитавсь, вперед гойднувся
І осів на задні лапи;
А могутній Муджеківіс,
Стоячи безстрашно поруч,
Гучно з нього насміхався,
Говорив йому глузливо:
«Чуй, Ведмедю, боягуз ти!
Не Сміливець, як вважаєш,
Бо не вив би і не скиглив,
Як нещасна квола жінка!
Наші племена ворожі,
Ми давно уже воюєм;
Нині бачиш – ми сильніші,
Тож скоріш зникай у лісі,
Тож затаюйся у горах!
Бо якби мене ти здужав,
Я б тоді й не застогнав би,
Але ти, Ведмедю, скиглиш
І ганьбиш свій рід скиглінням,
Як нещасна Шоґодайа,
Як стара ляклива жінка!»
Знов підняв свою дубину
Й опустив на Міші-Мокву,
В осередок лоба вдарив, –
Череп тріснув, наче крига,
Що рибалка трощить взимку.
Так загинув Міші-Моква,
Цей гірський Ведмідь Великий,
Жах і пострах всіх народів.
«Муджеківісові слава!» –
Люди голосно кричали.
«Муджеківісові слава!
Вітром Західним хай буде,
Від сьогодні і навіки
Хай верховну владу має
Над небесними вітрами.
Вітер Західний тепер він
Кабеюн – не Муджеківіс!»
І коли став Муджеківіс
Батьком всіх Вітрів Небесних,–
Вітер Західний собі взяв,
Дітям дав своїм всі інші:
Вейбуну дав Східний Вітер,
Дав Південний Шавондасі,
А Північний Вітер, лютий, –
Дав Кабібоноцці злому.
Був прекрасним юний Вейбун,
Що завжди приносив ранок,
Це його сріблясті стріли
Тьму з долин і гір тіснили;
Це його лице палало
Сяйвом ніжного рум’янцю;
Зов його будив оселі,
Кликав оленя й мисливця.
Був самотній в небі Вейбун;
Хоч йому пташки співали,
Хоч йому повітря пахом
В лузі квіти наповняли,
Хоч його ліси і ріки
Піснею стрічали завжди,
Та сумний він був у серці,
Бо самотній був у небі.
Якось глянувши на землю
Вранці, як оселі спали
І туман лежав на річці,
Мов мара, що мре від сонця,
Він побачив там дівчину,
Що ішла самотня в лузі,
Півники й ситняг збирала
Понад річкою на лузі.
Тож тепер дививсь щоранку
Він на землю, де лиш бачив
Два озерця – сині очі,
Що на нього поглядали.
Покохав він ту дівчину,
Що бажала теж зустрітись,
Бо були самотні двоє –
На землі вона, він в небі.
Він до неї залицявся
Ніжно, з посмішкою сонця,
Словом звабним залицявся,
І зітханням, і піснями,
Тихим шепотом в гіллячках,
Музикою й ароматом,
Поки не притис до серця;
У пурпурні шати кутав,
Поки не зробив зорею,
Що на грудях тріпотіла;
І тепер у небі завжди
Видно, як вони гуляють,
Вейбун разом з Вейбун-Енунґ,
Вейбун і Зоря Ранкова.
Ну, а злий Кабібонокка
Жив між айсбергів холодних,
В вічних сніжних кучугурах,
В царстві білого Вабасо,
В землях тих, де Білий Кролик.
Це його рука вбирала
Восени в багрець дерева,
Лист жовтила й червонила;
Це був він, хто ніс сніжниці,
Дерся крізь ліси зі свистом,
Сковував річки й озера,
Гнав гагар, чайок на південь,
Гнав баклана і кроншнепа
В гнізда з осоки і слані
В теплім царстві Шавондасі.
Якось злий Кабібонокка
Вийшов з хижі в кучугурах,
Із домівки серед криги,
І засніжене волосся
Простяглось за ним, мов річка,
Мов зимова чорна річка,
Як з виттям він мчав на південь
Над замерзлою землею.
Між осок і очеретів
Він побачив Шинґебіса –
Цей нирок тяг низку риби
По замерзлих багновищах, –
Досі ще блукав по пустках,
Хоч рідня була давно вже
В теплих землях Шавондасі.
Крикнув злий Кабібонокка:
«Хто мене тут не боїться?
Хто в моїх тут володіннях
В час, як Вава відлетіла,
В час, як гуска мчить на південь,
І Шу-шу-ґа, сіра чапля,
Теж давно втекла на південь?
Я в його вігвам проникну, –
Жар у вогнищі задую!»
І вночі Кабібонокка
До житла підкравсь, шалений,
Навалив замети снігу,
Вив у продуху для диму,
Люто потрясав жердини,
Ляскав пологом на вході.
Шинґебіс же не злякався,
Шинґебіс не турбувався;
Для вогню чотири кряжі
Мав для місяців зимових,
А для їжі – вдосталь риби.
Біля вогнища вмостився,
Грівсь безжурно, їв, сміявся,
І співав: «Кабібонокко,
Ти мені товариш згубний!»
І ввійшов Кабібонокка;
Шинґебіс, нирок відважний,
Відчував його присутність,
Дихання його морозне,
Та продовжував співати,
І не перестав сміятись,
Тільки повернув колоду,
Щоб вогонь горів сильніше,
Щоб летіли в продух іскри.
З лоба у Кабібонокки,
Із засніженої гриви,
Краплі поту вниз спадали,
Попіл ямками вкривали,
Наче з покриття хатини,
Мов з гілок похилих тсуги*,
Снігу талого краплини
Роблять діри в кучугурах.
Та знесилений нарешті
Тою спекою і сміхом,
Він не стерпів спів веселий,
Вискочив крізь лаз вігваму,
Став топтать річки й озера,
Сніг робити там твердішим,
Лід робити там товстішим,
І все кликав Шинґебіса
На двобій до нього вийти,
Вийти битись без одежі
На замерзлому болоті.
Вийшов Шинґебіс відважний, –
Ніч з Північним Вітром бився,
На болоті без одежі
Він долав Кабібонокку, –
Аж в того став подих тихшим,
Аж морозний стиск став слабшим,
Аж хитнувсь, назад подався,
Битий, знічений вернувся
В царство білого Вабасо,
До земель, де Білий Кролик.
Все ще чув він сміх нестримний,
Чув як Шинґебіс відважний
Все співав: «Кабібонокко,
Ти мені товариш згубний!»
Шавондасі, жирний ледар,
Проживав на дальнім півдні,
Де мрійливе сяйво сонця,
Де ласкаве вічне Літо.
Посилав птахів він звідти,
Посилав дрозда Опечі
І сіалію* Овайсу,
Також ластівочку Шошо;
Дику гуску слав на північ,
Слав тютюн він, слав і дині,
Й винограду сині грона.
В нього з люльки дим, пінявшись,
Сповнив небо млою, мревом,
Сповнив мрійністю повітря,
Дав для вод тремтливі зблиски,
Грубі пагорби пригладив,
Літо Бабине навіяв
На сумну північну землю,
В хмурий Місяць Снігоступів.
Безтурботний Шавондасі!
Та в житті один мав смуток,
В серці мав одну скорботу.
Раз, коли дививсь на північ,
То на прерії далекій
Він побачив одиноку
Дівчину струнку, високу,
Що самотня там гуляла;
Був на ній убір зелений,
Коси, наче сонце, сяли.
День за днем дививсь на неї,
День за днем зітхав жадливо,
День за днем палало серце
Від любові і пориву
До тих жовтих кіс дівчини.
Та занадто був ледачий
Щоб устати й залицятись.
Так! Ледачий і повільний,
Щоб її наздоганяти;
Тож лише дививсь на неї,
Сидячи, зітхав з жагою
За дівчиною із прерій.
Якось, глянувши на північ,
Він побачив: жовті коси
Геть змінились – стали білі,
Наче вкрились білим снігом.
«Брате мій з земель Північних,
З царства білого Вабасо,
Із земель, де Білий Кролик!
Ти украв мою дівчину,
Ти прикрив її рукою,
Ти зманив мою дівчину
Побрехеньками про Північ.
Так нещасний Шавондасі
Видиха́в у простір кривду;
І блукав Південний Вітер
В преріях з жаги зітханням,
Із зітханням Шавондасі,
Тож повітря, мов сніжинки,
Будяковий пух наповнив,
І дівчина жовтокоса
Зникла із очей навіки;
Більш не бачив Шавондасі
Дівчину золотокосу!
Безталанний Шавондасі!
Не на жінку задивлявсь ти,
Не по дівчині зітхав ти,
Бо була то лиш кульбаба,
Що на неї мрійним Літом
Ти дививсь з таким бажанням
І зітхав по ній з жагою;
І ти здув її навіки,
Здув її своїм зітханням.
О, сердешний Шавондасі!
Так роздав Вітри Чотири;
Муджеківіса сини там
Мали місце своє в небі,
Кожний свій куток на небі;
Вітер Західний для себе
Взяв могутній Муджеківіс.
*Тсуга – вічнозелене дерево з конусоподібною кроною, з плескатою хвоєю.
*Сіалія – синьопера співоча пташка родини дроздових.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
2. The Four Winds
ID:
490755
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 06.04.2014 21:16:57
© дата внесення змiн: 12.03.2023 18:29:07
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
