Біжить у білий світ, немов вужака,
Старий, утоптапний віками шлях,
Він снить про давні думи, неборака,
Що чув на грудях змучених в віках.
Берези – плачниці сумні – повисли
З боків, німа немовби варта-страж,
Не дбаючи, чого стоять, де вийшли,
Киваючи лише на шлях – ти наш!
А вітер їм безбожності мотиви
То тихо шепче, то гуде, як звір,
Голублячи, цілує їх, мов діву,
І кличе їх у променисту шир.
Поміж берізок-плачниць битим шляхом
Іду я з ношею розбитих дум,
Один іду, а підганяє тайним жахом
Товариш вірний мій – безсмертний сум.
Я – шлях, що вік не має супокою,
Ні в чорний день, ні в нічку осяйну,
Посвячений недбалою рукою
Вести життя жадливе вдалину.
Я – плачниця ота сумна – береза,
Що осінню оголена з листків,
Зимою від морозів нетвереза,
І від вируючих роз’юшених вітрів.
Я – вітер той, що слізно в соннім полі
І в буйнім лісі виє, сирота,
Нічлігу не знаходячи на волі,
Коли стискає серце туга-самота.
Іду шляхом я і свій зір впираю,
Як сфінкс, у сфінксову мовчазну даль,
І мукам я своїм не бачу краю,
І сил не маю вирвать з серця жаль...
Заколихався яструб бистроокий,
Між небом і землею він завис –
Мене і день мій бачить одинокий,
Й очами міряє насмішкувато низ.
О, хай би душу вилущив із тіла
І на хвилину втримав в небесах,
Щоб раз, лиш раз ще погляд розстелила
Звідтіль, з-під сонця, на земний свій шлях!
Янка Купала
Па шляху
Ляжыць, уецца ў бел-сьвет, як вужака,
Стары, утоптаны вякамі шлях,
Сьнючы былыя сказы, небарака,
Што перачуў на змучаных грудзях.
Бярозы – плачкі сумныя – павісьлі
Абапал, як нямая варта-страж,
Ня дбаючы, чаго стаяць, скуль выйшлі,
Адно ківаючы на шлях – ты наш!
А вецер ім бязбожныя напевы
То ціха шэпча, то гудзіць, як зьвер,
Галубячы, цалуе іх, як дзеваў,
I кліча іх на радасны бязьмер.
Паміж бярозаў-плачак гэтым шляхам
Іду я з ношкаю разьбітых дум,
Адзін іду, а падганяе тайным жахам
Прыяцель верны мой – бязьсьмертны сум.
Я – шлях, якому век няма спакою
Ні ў чорны дзень, ні ў месячную ноч,
Пасьвенчаны нядбалаю рукою
Жадобнае жыцьцё вясьці апроч.
Я – тая плачка сумная – бяроза,
Увосень абгалечана зь лістоў,
Дрыжачая зімою ад марозаў
I ад бушуючых разьюшаных віхроў.
Я – вецер той, што сьлёзна ў сонным полі
I ў буйным лесе вые сіратой,
Начлегу не знаходзячы ніколі
З сваёю горка-жаласнай журбой.
Іду па шляху я і пазіраю,
Як сфінкс, у сфінксаву нямую даль,
I не знаходжу мукам сваім краю,
I сіл ня маю вырваць з сэрца жаль...
Закалыхаўся ястраб быстравокі,
Між небам і зямлёй, як лунь, завіс –
Мяне і дзень мой сочыць адзінокі,
З насьмешкай мерачы вачамі ніз.
О, каб ён вылушчыў душу мне зь цела
I затрымаў на хвілю у высях,
Каб раз, адзін раз толькі паглядзела
Адтуль, з-пад сонца, на зямны свой шлях!
ID:
472965
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 16.01.2014 16:59:34
© дата внесення змiн: 16.01.2014 16:59:34
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|