Ти пам’ятаєш, грифе, схід багряний,
Як перший раз не мене впав
І першу роздовбав на грудях рану,
Щоб серце рвать, що в вічності своїй
Знов відростало від поранень...
Тепер же глибше Зевса кіготь вбий...
Та слабне серце від живої рани;
Коли ж – із плином незворотних літ –
Цілком вже відростати перестане:
Куди спрямуєш, грифе, свій політ?!
Bogusław Adamowicz
Prometeusz do sępa
Pamiętasz sępie, zorze krwią zalane,
Gdyś z chmur raz pierwszy na mnie spadł,
I pierwszą w piersi mej rozdarłeś ranę
By serce gryźć, co nieśmiertelne wciąż
Wciąż odrastało - wyżerane...
Dziś głębiej szpon swój jowiszowy wdrąż...
Dziś słabnie serce w wiekuistej ranie
I gdy - po przejściu nieodrodnych lat -
Odrastać całkiem już przestanie:
To cóż ty, sępie będziesz jadł?!
