Пам’ятаєш той вечір? Ми в човні були
І по озері соннім пливли,
Місяць круглий з блакиті на нас поглядав,
Золотисте волосся він плутав і рвав
У вирах, що за човном ішли...
На душі нам так світло, так легко було,
Ми щасливі були... Ти покинув весло,
І піднявсь від керма, і присів при мені,
І на сонній рівнині отій водяній
Легким вітром нас тихо несло...
Нам удвох не хотілося там розмовлять,
Ми боялися озера сон налякать.
Мою руку в свою ти поволі узяв,
Потиснув і тихенько, ледь чутно сказав:
«Крізь життя будем так пропливать».
І замовк... Місяць з неба так ясно світив,
Своїм блиском він воду усю золотив.
А лозняк, що на березі ріс, молодий,
Шелестів, і шумів, і хиливсь до води,
Наче щось їй усе говорив.
Наче думи свої сонній хвилі шептав
І листочки в воді золотистій купав.
Раптом вітер здалеку відкільсь налетів,
І тривожно і грізно лозняк зашумів.
«Буде буря», – ти тихо сказав.
З шумом хмара з-за лісу йшла з вітром на нас,
В небі блискавки блиснув вогонь – і погас,
Вихор вмить на воді закрутив, зашумів,
А на небі вже грім розкотився, гримів,
В хвилях кидало човен і нас.
Ти за весла схватився і сміло устав,
Човен кидало, гнало – ти твердо стояв.
Хвилі, вітром підняті, стогнали, ревли,
З плеском стукали в човен і далі пливли;
Не здригнувсь ти – стояв, кермував...
І здавалось мені – ти володар води.
Не боялася я – не допустиш біди.
Ти нагнувся, спокійно мою руку взяв
І, заглянувши в очі мої, ти сказав:
«Не хвилюйсь, я з тобою завжди...»
Хоч нас вітер шалений по хвилях носив
І хоч човен він гнав, і кидав, і крутив,
Та ні разу тоді не відчула я страх,
Бо ти руку мою у своїх мав руках,
Бо ти, любий, зі мною там плив.
Канстанцыя Буйло
Помніш вечар?
Помніш вечар? З табою мы ў чоўне былі
І па возеры сонным плылі,
Месяц круглы з блакіту на нас паглядаў,
Залацістыя косы ён путаў і рваў
У вірах, што за чоўнам ішлі...
На душы нам так светла, так лёгка было,
Мы шчаслівыя былі... Ты кінуў вясло,
І падняўся з руля, і сеў побач мяне,
І на соннай, ціхой, вадзяной раўніне
Лёгкім ветрам нас ціха нясло...
Нам з табой не хацелася там гаварыць,
Мы баяліся возера сон разбудзіць.
Маю руку ў свае ты паволі узяў,
Лёгка сціснуў і ціха, ледзь чутна сказаў:
«Праз жыццё гэтак будзем мы плыць».
І замоўк... Месяц з неба так ясна свяціў,
Сваім бляскам ваду ён усю залаціў.
А лазняк малады, што там рос над вадой,
Шалясцеў, і шумеў, і ківаўся над ёй,
Як бы нешта усё гаварыў,
Як бы думкі свае хвалі соннай шаптаў
І лісточкі ў вадзе залацістай купаў.
Раптам вецер аднекуль здалёк наляцеў,
І трывожна і грозна лазняк зашумеў.
«Будзе бура», - ты ціха сказаў.
З шумам хмара з-за лесу йшла з ветрам на нас,
Ў небе бліснуў маланкі агонь - і пагас,
А віхор на вадзе закруціў, зашумеў,
А на небе ўжо гром раскаціўся, грымеў,
Ў хвалях кідала човен і нас.
Ты за вёслы схапіўся і смела устаў.
Човен кідала, гнала, - ты цвёрда стаяў.
Хвалі, гнаныя ветрам, стагналі, раўлі,
З плёскам пырскалі ў човен і далей плылі;
Ты не дрогнуў - стаяў, руляваў...
І здавалася мне, ты ўладар над вадой.
Не баялася я - толькі б ты быў са мной.
Ты прыгнуўся, спакойна руку маю ўзяў
І, заглянуўшы ў вочы мне, з моцай сказаў:
«Будзь спакойна, я тут, я з табой...»
Хоць нас вецер шалёны па хвалях насіў
І хоць човен ён гнаў, і кідаў, і круціў,
Ані разу ад страху не ўздрыгнула я;
Бо ў руках у тваіх рука была мая,
Бо ты, любы, са мною там быў
ID:
438329
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 19.07.2013 18:33:25
© дата внесення змiн: 19.07.2013 18:33:25
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|