Страх знищити саму себе поглинає тебе сильніше, ніж твоя власна сутність. Ти закупорюєшся. Стаєш слабкою і гучно падаєш. Так гучно, що навіть чути, як замикається твоя підсвідомість і вистрибує душа.
Ти лежиш, не рухаєшся, бо не здатен поворушитись. Пронизливий біль. Відкриваєш очі і не бачиш нічого, лише світло. Світло, яке огортає тебе усюди і засліплює очі. Ти спиш. Довго спиш і не розумієш нічого. Не розумієш, що відбувається з тобою, ти вже навіть не усвідомлюєш своїх бажань. Ти не знаєш чи хочеш прокинутись, чи далі отак лежати у світлому просторі.
Ти плачеш… Чому ти плачеш? Кричиш!
Коли проснешся, ти опинишся в себе вдома але будеш спустошеною, розбитою, знищеною.
Ти побачиш як всі кричатимуть, тебе не помічатимуть жбурляючи твою душу у куток. Як нікчемно не розумітимуть тебе.
І ти знову заснеш.
