Оголюючи молоді дерева,
Дощі ллючи холодні нам у постіль,
Щоб ми були навіки взуті в мряку,
Й за коміром вогкі носили сни,
Щоб оживали фарби на папері,
Щоб ці сухі розмокли акварелі –
Раптово прийде осінь. А у неї,
Думок кайдани надто затісні.
Ти ж – бозна хто – ходитимеш по колу,
Ежи еси на жовтім тлі зотління,
І золотом рябітимуть дороги,
Й горобина терпка уже горить.
І хтось тебе запевнить, що ніколи,
Не вичерпаєш ти свого терпіння
Й закутаний в пальто свого одіння,
Все ж будеш тут приречено ходить.
І лиш коли все листя почорніє,
І падати чому, либонь, не буде,
Ти теж не будеш більше перехожим,-
Бо перейшов - і це твій супокій.
І небо упаде дощем осіннім,
Й горобину покриє ніжним інеєм,
Й все раптом стане теплим, тихим, дивним,
Для того, хто ніколи не любив.