Надвечір’я у липні, ліхтарі у колоні...
Я крокую між ними, у яскравім полоні.
Я звичайно на волі, а от темрява – ґрати...
Мені зовсім не треба геть від світла втікати!
Склопакети, ліворуч, пилом давнішнім вкриті.
Розцвіли, у вітрині, порцелянові квіти.
Їх вітри не лоскочуть, їх дощі не вмивають,
Не запилюють бджоли, не відвідують навіть.
Надвечір’я у липні, а в парку у столиці,
Зачаровують погляд коротенькі спідниці.
У обіймах, закохані, серцем зігріті!
Їм, без сумніву, заздрять порцелянові квіти.
Їм, без сумніву, заздрять в небі синьому зорі,
І птахи на деревах, і кнурі у коморі,
І коти, що з дахів позлізають, під ранок...
Надвечір’я в столиці, а у душах – світанок.
Чудовий вірш! 
