Стукну дверима, вилечу у двір,
Бо слухати не зможу всі образи,
Кричати я уже не маю сил,
І я піду, щоб вже не чути фрази.
На вулиці так темно, знов сама,
Не стану я брехати… дуже страшно,
Та все ж гординя більше ніж життя
І я іду вперед, хоть знаю буде важко.
І буду падати, встати, вперто йти
Прости, що не живу я у покорі,
І хоть я в’язень самоти
Та знай я маю силу волі.
Їдка, болюча, зла
з тобою ця розмова,
неначе купа скла,
що ріже босі ноги
і крик, що наче ніж
мені розрізав душу
по снігу босоніж
тепер я бігти мушу.
Мені знайомий ваш біль, настільки знайомий, що подих перехопило коли читала ваші рядочки!!
Lesyunya відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Оценка читателя: 5
Дуже гарний віршик...незважаючи що дуже сумний....
а біль він з часом пройде... я надіюсь... ДЯКУЮ ВАМ...