Щемко, і так тяжко на душі
На село померле споглядати.
Тут де породила сина мати,
Спогади лишились на межі.
Страшно коли мертву тишину,
Відчуваєш наче у могилі.
Із дитинства краєвиди милі,
В заростях гіркого полину.
Гірко усвідомлювати те,
Що життя давно тут закінчилось
Не пізнати – так усе змінилось
Навіть і садок не зацвіте.
Все що залишилось від села –
Спогадом тривожить, аж до болю.
Це гніздо лелече на тополі,
Та духмяна річенька мала.
Здичавіле поле до межі.
Далі можна вгледіть асфальтівку,
Що вела когось в свою домівку,
А тепер там звірі та вужі.
И только боль воспоминаний...тревожит и волнует...
євген уткін відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Одного разу ми з товаришем їхали полями, аж раптом хлібні поля пересікає одна, друга, третя асфальтована дорога... Тут колись було село...А далі у долині ми і побачили те, що я описав і вірші, на межі.
Господи! В селі так гарно жити, коли є хтось поряд! Я, киянка, не хочу повертатися у нашу метушливу столицю. Мені миліше в Копачеві і дуже прикро, коли згасають і зникають села.
наївні
Написано гарно, але так сумно стає від усвідомлення, що вічного нічого нема. 
