Білявовія, ніжна, мов пір’їна,
Гойдалася на вітрі так дитинно.
Сни стерегла їй нянечка діброва,
Водила в ніч зірниця злотоброва.
--Ш-ша,- колискова випліталась пісня
Й совині крики відганяла злісні.
Отак зростала квітка — і розквітла —
Тоненька, як струна, й душею світла.
Вдивлялась в небо мрійно —і секрети
З’явились в неї й з уст злітало: «Де ти?»
Ждала ромена з сині горизонту,
А деревій тримав над нею зонтик...
Та нелегкі шляхи жадання щастя —
Услід за ним іде нещастя часто.
В гадках брела дібровою дівчина:
--Ще любить чи не любить наречений?
Глянь: на шляху їй грається ромашка.
Зірвала —й вмить, мов пух з криляток пташки,
Лягало долі по однім пелюстку…
Де врунилось життя, лишилась пустка.
Десь у блаватнім соколинім небі
Душа ромашки протремтіла в невідь
І бачить звідти дівчину пригожу,
Що на ромашках до сих пір ворожить.