Хотіла б тебе наріка́ти
Дівчам у вінку калиновім.
Щоб славною була присвята,
Додала би со́лоду в слово.
Згадала би, мабуть , уко́тре,
Як синь воз’єдналась із злотом
Й про небо, дубами підперте,
Й до обрію ниви поко́том.
Згадала б я сині волошки,
Ярке перевесло веселки.
Та враз постає Попелюшка
У строї, на жаль, українки.
Тебе нарекла б я «мадонна»
З усмішкою теплою неньки,
Та жінка зрина з закордоння,
Удома жде мати старенька.
Як звати тебе, Україно,
Покинуту й зраджену нині?
Вже душі людськії — руїни,
І чути лиш «кру» журавлине…
Хотіла б тебе нарікати
Дівчам у вінку калиновім,
Священним зворушливим «мати»…
Не можу я більш дорікати,
Як шля́хом простуєш терновим.
Гарно! Зворушливо. На жаль шлях такий йдемо ,ще й занадто довго...Коли вже буде пуття в нас і чи зробити це спроможно...Серце наче хто ножем , пече,аж до болю...Та чому ж скажіть боляче так виборюєм волю...
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00