саллі щоночі ходить серед троянд,
шукаючи теплого місця на ніч.
вона – легендарна; всяк та кожен мутант
одержимий затягти її до своєї джаз-банди;
кожен клоун, здається, вже удосвіта мріє
про виноград та троянди.
це дуже, дуже, дуже сумно.
цей сум вже у мене в кістках,
бо лиш про це й думаю
ненастанно, а часом бездумно, –
і все одно лиш ця думка ночує в моїх думках.
це так сумно, що хочу вийти
з себе сам та податися геть.
я навіть хотів би відірвати собі всю голову.
я лигав, я оклигав, та лиш заледве ледь,
і вже знов цю плекаю троянду,
ще колючу з роси й розсолу.
джоні щодня лиш те й робить,
що блукає у смітниках:
він бажав би знайти
своє власне прекрасне обличчя,
щоб окрилено, з ентузіязмом стати на правий шлях,
що веде в майбуття на щасливі роки,
а де-не-де й на сторіччя,
щоб ніколи, ніколи не їсти з відра,
ні гнилого швейцарського миру –
просто грати свій час
як плюс-мінус пора,
як мені не допіру в міру
сумно, і смішно, й страшно холодно вийти з себе
невчасно, не в тому місці і взагалі без потреби
за твором: outta my head, iggy pop
как говорится...
Буває.
иначе я бы вообще смолчала
