...буває й так... Бо життя – це поле
неозоре, а ми в ньому – засів і жниво. Як сутінки огорнуть "МІЙ" світанок,
Я пригадаю дощ "ОСІННІЙ" мій
І вийду в сяючий тобою ґанок,
Куди загнав тебе злий буревій.
Й впущу тебе у цю лиху годину,
Тебе – промоклу й зголоднілу вщент…
І прочитаю погляд твій: «Єдиний,
Зігрій мене, ображену дощем
Й життям моїм, сумним та безпорадним,
Де лиш приниження і глум були,
Та на загал – лоскітним і парадним»…
Життя – то дар людині від землі....
Впущу тебе.
Та не з якогось дива –
Не будемо про крила й висоту…
Містерія страстей, богеми мливо…
Впущу земну,
а випущу –
святу…
04.08.2017
_________
*Як ремейк твору:
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744399
Як сутінки огорнуть твій світанок,
Дощів завісу вип'є суховій,
Як сірим смутком ляже на твій ґанок
Печаль років … то пригадай Її.
Хоч для любові пізня вже година,
І серце мудрістю наповнилося вщент,
В зіницях тлілих зблисне: «Ти єдина!»
І під грудьми так млосно запече...
іт.д.
Вкажіть, що це відповідь, гарно ж дуетом...
Ой-йой-йой!!! Лискунчику, таку лірику народжують неймовірні романтики... Браво!!! Та тут мова не про те, чи впустити...Мова про те, щоб не відпустити!!! А образи... краса!!!