Дерева твоїх дворів
пестять дахи. Ти звично,
давши нові імена кожному,
бавишся в тиші.
Звівши усе до гілок -
втрати останніх буднів -
стежиш, як б'ється об скло
твоя недоречна байдужість.
І потайки від усіх
рахуєш шпарини у небі:
безхмар'я, що розрослось
занадто крикливим нервом.
У просторі, де дахи
ховають тобі знайомих -
однакових дідусів
з обвислою шкірою втоми.
І миті не розбереш,
коли оповиє спогад
про справжній найперший день,
на інший такий не схожий.
З деревами, що вгорі,
ховають тебе від спеки.
Гілки опускаються вниз,
заплющують очі...
01.05.17, Київ #dysonansne
