Тиша, мовчання і свічка самотньо горить,
Вицвілі очі бабусі і руки тремтливі.
Погляд понурий в вікно, за ним небо зорить,
Але й зірниці сьогодні незвично-журливі.
Спогади б'ються у скло, та шкребуть, мов коти,
Гострими кігтями в серце, аж холод по шкірі.
Паморозь вкрила в кімнаті чотири кути,
Стіни барвисті змінили свій колір на сірий.
І пролунали слова через призму пітьми:
" Як було страшно відомо лиш нам й, певно, Богу.
Мертві й голодні лежали попід ворітьми,
Гола земля: ні травинки, ні жита, нічого...
Мама ховала мене від сторонніх очей,
Щоб не виходила в двір, бо могли і убити.
Я пам'ятаю тремтіння кістлявих плечей,
Голос її: що робити?.. Що маю робити?
Я не боялася грому, лишень тих людей,
Що приходили до нашої бідної хати,
Позабиравши пшеницю, муку і курей
Далі і далі метались іще щось шукати.
Вимерлі села, лиш сльози - куди не поглянь.
Думи одні: що поїсти? Знайти б хоч билину...
Це найстрашніші роки, ці роки зневірянь.
Лиш би вберіг від такого Господь вас, дитино."
Руку до серця приклала: " Болить мене тут.
Я розумію, всіляке на світі буває.
Голоду цього страшного прихована суть:
То не природа - людина людину вбиває."
Свічка згоріла, лиш віск залишивсь на столі.
Молиться бабця, цілує ікону і каже:
" Душі на небі, а пам'ять про них - на землі.
Кожну брехню час колись неодмінно покаже."
26.11.16.
