Колись терпів я спраги вічні муки,
Пронизаний ножами вогняними,
Даремно простягав вперед я руки
По плід, котрий відходив перед ними,
І марно я уста тягнув до хвилі –
Були то лживі привиди безсилі.
В мені та поруч пекло клекотіло,
Мене віддавши мукам безупинним;
І груди, болем змучені, і тіло
Еринії бичем сікли зміїним, –
Глумились наді мною мстиві духи,
Сміялись з люті вибухів і скрухи.
А я в той час був ненастанно рваний
Бажаннями, що в безмір виростали,
Я був немовби вогняні вулкани,
На зло для долі грізний і зухвалий –
Якась велика титанічна сила
В моїм нутрі вгамована спочила.
Тож хоч просив богів я милість дати,
Були прохання мов підземні громи,
Я був готовий проти волі стати
Богів величних, без страху і втоми:
Бо відчував, що в гніві, лютий,
І світ я в змозі розтрощити й пута.
Тепер боги послухали прохання
І вічних мук тягар з мене забрали.
Вогонь більш не несе мені страждання,
Бажань даремних у мені не стало,
Нічого більш не прагну, не шукаю,
Лиш в глиб віків байдуже поглядаю...
Тепер мені не сняться пекла муки,
З моїх страждань насмішок більш немає;
І Евменід не чути грізних гуків,
І бич зміїний серце не кусає:
Затихли зойки, полум’я згасилось...
І лиш мовчання мертве встановилось.
Тож у змертвінні кволому, глухому,
Коли вже жоден біль мені не шкодить,
Враз із бажань утрачених розломом
Від мене сила вся моя відходить:
І ось тепер минулих мук жалію,
Бо я, слабкіший ніж колись, марнію.
Ви поверніть мені, боги великі!
Пекельні муки і страждань безмежжя;
Ви поверніть Ериній вигляд дикий
І прагнень незгасаючі пожежі!
Нехай Титан ланцюг свій розриває,
Хай прагне, терпить – але дух здіймає.
Adam Asnyk
Tantal
Niegdyś w pragnienia wieczystego męce,
Na wskróś palony żary piekielnemi,
Napróżno swoje wyciągałem ręce
Po owoc, który uciekał przed niemi,
I próżno usta swe na fali kładłem,
Goniąc za wiecznie kłamliwem widziadłem.
We mnie i za mną wrzało całe piekło,
Na pastwę mękom wydając mnie nowym;
Pierś moją, bólem strawioną i spiekłą,
Erynnye biczem krwawiły wężowym, —
I urągały mi te mściwe duchy,
Patrząc na mojej wściekłości wybuchy.
A ja naówczas, ciągle pożerany
Żądzami, które w nieskończoność rosły,
Byłem jak ogniem ziejące wulkany,
Na przekór losom groźny i wyniosły —
I jakaś wielka tytaniczna siła
W wnętrznościach moich skrępowana tkwiła.
Więc, choć bóstw łaski wzywałem w mej kaźni,
To prośba moja do podziemnych grzmotów
Była podobną — i sam bez bojaźni,
Przeciw ich woli stanąć byłem gotów:
Bom czuł, że w gniewnej ducha zawierusze
I więzy moje i świat cały skruszę.
Teraz bogowie próśb mych wysłuchali
I mąk wieczystych zdjęli ciężar ze mnie.
Pierś się już moja płomieniem nie pali
I nie pożądam niczego daremnie,
I nic nie pragnę, za niczem nie gonię,
Lecz obojętnie patrzę w wieków tonie...
Dzisiaj piekielne mnie się nie śnią rzeczy,
Z moich udręczeń nikt się nie natrząsa;
Głos Eumenid już mi nie złorzeczy
I bicz wężowy serca mi nie kąsa:
Ucichły jęki, zagasły płomienie...
I martwe tylko nastało milczenie.
A oto w takiem odrętwieniu głuchem,
W którem mnie żadna boleść nie dosięga,
Wraz z żądz straconych burzą i rozruchem
Cała się moja rozpierzchła potęga:
I dziś minionych męczarni żałuję,
Gdyż się nędzniejszym niźli przedtem czuję.
Wróćcie mi zatem, nieśmiertelne bogi!
Grozy mych piekieł i straszliwe kary;
Wróćcie mi widok Erynnyi złowrogi
I niezgaszone pragnienia pożary!
Niech się rwie Tytan ze swego łańcucha,
Niech pragnie, cierpi, — lecz niechaj wybucha.
ID:
523291
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 13.09.2014 22:14:49
© дата внесення змiн: 13.09.2014 22:20:45
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
