Над озером тінь заходу тремтить,
і хвилі розгойдалися як гриви,
і легкоступні, вільні і щасливі,
мов мрії, прагнуть шепотом зманить.
І гомонять тих хвиль бурхливі ниви,
що сонце перестало пломеніть,
що в забуття збігає кожна мить, –
і знов біжать, як діточки грайливі.
Над ними час уже безслідно плавить
снопи свого незміряного літа
і золото оманливої слави.
Печаллю береги взялись темніти
і у своїй невинності яскрава
Офелія стоїть у водних квітах.
Николай Лилиев
Над езерото заника трепти
Над езерото заника трепти,
вълните се люлеят като гриви,
и лекостъпни, волни и щастливи
те шепнат и зоват като мечти.
Мълвят талазни вретенили ниви,
че слънцето завеки не пламти,
че всеки миг в забравата лети,
и бягат пак като деца игриви.
Над тях безследно времето стопява
на вечното си лято сноповете
и златото на мигновена слава.
Като печал тъмнеят бреговете
и в своята невинност засиява
Офелия, среди вълните цвете.
