Нанизую я кожний рік за роком,
я все вперед і все вперед лечу
в пекельний жар, в пустині цій жорстокій
надіюся – любові тінь схвачу.
Вінок чоло мені не украшає –
струмком там ллється піт неначе кров,
жорстока мука очі закриває,
до відпочинку дух мій прагне знов.
О, йде вже час жахіття і тривоги,
в безодні бачу я свою біду,
і розімкну я руки від знемоги,
і в темний морок з криком упаду.
Димчо Дебелянов
Предчувствие
Изнизват се години след години,
аз все напред и все напред летя,
и в адский зной на тъжните пустини
преследвам призрака на любовта.
Венец челото ми не украсява –
оттам на струйки кървав пот се лей,
ужасна мъка взорът замъглява,
че за почивка моят дух копней.
О иде час на ужас и тревога,
възпрян на бездните край тъмни бряг –
ръце ще да отпусна в изнемога
и с грозен вик ще литна в черний мрак.