I
Це тій, що в темні ночі мовчазливі
як привид входить в тихий мій куток –
життя нового в жили дасть розливи,
душі моїй блаженства дасть ковток!
Це тій, що буйно в серці розцвітає,
зорею освітляє небокрай,
і човен мій дбайливо направляє
по морю щастя в світлий дивний край!
Це тій, що схована в журбі безкрайній,
коли впаду, подоланий в борні,
вночі мою могилу знайде тайно
і там заплаче гірко по мені!...
II
Коли цвіли весною вишні,
хмільним від запахів я був,
лежав під ними – вітер втішний
пилок з квіток на мене дув.
Тепер вернувсь, та вже витає
над ними смерті сум хисткий
і вітер не пилок стрясає,
а жовті зморщені листки.
III
Твої уста з солодкістю малини,
о, квітів травня ароматний зов!
Блаженний той, хто перший раз відчинить
уста твої – малинову любов!
Підсніжники твоє лице вкривають,
посипані брильянтами роси...
Ах! Той щасливець є, хто засинає
вночі обвитий в кучері коси!..
IV
Сіло сонце золоте за гаєм,
Залишило тишу скрізь німу;
Місяць срібний мовчки розсіває
Світло-білі промені в пітьму!
Ось несе вечірній тихий вітер
спокій із віддалених країв,
тихо шепчуть молоденькі віти
над могилою моєю спів.
V
Збережу його я – першого листа,
що писав для тебе – променів букет,
перш ніж осінь серце стисне в холодах!
Збережу його я – решту моїх днів
буду все читати у гірких сльозах.
Напишу тобі я – перші ті слова,
що мені сказала, вогняним пером
на стражденнім серці – мій порожній храм
і в житті похмурім – непроглядна ніч –
лиш вони так дивно засіяють там.
Схороню я – мрію першу цю мою,
що родив з-за тебе в ночі мовчазні!
Схороню в солодкій самоті нічній
в потайному місці – на могилі тій
посаджу лиш квіти осені сумні!..
Димчо Дебелянов
Посвещение
I
На таз, кoято в нощи мълчаливи
кат призрак свят дохожда в моя кът
и нов живот ми в жилите разлива
и с райска сладост пълни ми духът!
На таз, коя вирее ми в сърцето
и кат звездица в тъмний мрак сияй,
и мойта лодка води сред морето
на щастьето към светлий хубав край!
На таз, коя зарита в скръб безкрайна,
кога в борбата падна аз сломен,
на моят гроб ще дойде в нощ потайна
сълзици да пролее зарад мен!...
II
Когато вишните цъфтяха,
от нежний мирис упоен,
под тях почивах и ветрецът
прах цветен сипеше над мен.
Днес пак отидох, но крила си
над тях простряла бе смъртта
и не с прах вятрът ме поръси,
а с жълти сгърчени листа.
III
Малинен дъх разпръскват твойте устни,
о, сладък дъх на майските цветя!
И преблажен е, който пръв откъсне
от тях малината на любовта!
Кокичета страните ти покриват,
посипани с брилянтена роса...
Ах! Кой щастливец нощем ще обвиват
къдриците на твоята коса!...
IV
Скри се златно слънце зад горите,
вредом легна мъртва тишина;
месец бледен мълком в мрачините
си светлика сребърен пръсна!
И ей, тих вечерник се зададе
отдалеко, жаден за покой -
тихо шепнат вейчиците млади
и се свеждат върху гробът мой.
V
Аз ще го запазя - първото писмо,
що за тебе писах - китка от лъчи,
преди ощ сърце ми есен да смрази!
Аз ще го запазя - всеки ден и час
ще го препрочитам с горестни сълзи.
Аз ще ги напиша - първите слова,
що ми ти продума, с огнено перо
връз сърцето страдно - пуст безмълвен храм -
и в живота мрачен - непрогледна нощ -
само те щат дивно да сияят там.
Аз ще я погреба - първата мечта,
зарад теб родена в мълчалива нощ!
Аз ще я погреба в сладка самота
във незнайно кътче и връз нейни гроб
ще посея тъжни есенни цветя!...
ID:
492797
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 15.04.2014 22:06:00
© дата внесення змiн: 27.05.2018 05:52:58
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
