Він був для них лише тяглом й рабом
Його шмагали, били і кляли.
Цю ніжну душу обпекли ярмом,
А чистий розум в жертву принесли
Богам ненависті, презирства і жадоби,
Яким вони вклонялись споконвік.
Вони ж людей рівняли до худоби.
Весь їхній рід людською кров’ю стік.
Скували руки у важкі кайдани,
Що плоть йому до крові роздирали,
Вони перед народом на майданах
Йому в обличчя, сміючись, плювали.
А він терпів… Він мужньо зносив муки.
Пекучий крик у грудях затискав,
Коли йому кайдани рвали руки,
З останніх сил в житті тепло шукав.
Криваві сльози по щоках текли,
І білу плоть, немов вогнем, палили
Його всесвітнім брудом нарекли,
Ці нелюди його по-звірськи били.
На білому чолі холодний піт
Його могутні плечі вкрили шрами.
У карцері один. І цілий світ
До сліз сміється з оцієї драми.
Холодні стіни, чорні і вогкі.
Немов пронизливий осінній подих…
Здіймались груди болюче-важкі,
Нагадуючи про страшенний подвиг.
Він – Прометей, безсмертний, та закутий,
Йому дано лиш пекло у раю.
В очах чомусь горить вогонь спокути,
За смертний гріх, провину не свою.
Холодні стіни в темнім казематі
Забрали всю енергію тепла
Так холодно!.. закутаний у шматті
Сльозами поминав осколки скла
Його надій, його життя і волі,
Його натхнення, марень і пісень
У чотирьох стінах, як в’язень долі,
Кричав, несамовито, день у день.
Та чи хтось чув? Ніхто. Байдуже.
Він – раб, холоп, ніщо! Кому ж до нього
Якесь є діло?.. Може просто дуже
Всі навіть чути не хотіли того,
Що він живий… Що дихає й сміється,
І пісню все співає лиш одну,
Про те, що він живий і повернеться,
Й забере волю, вкрадену, святу.
Вустами сколихнув і підкорив
Цілу Імперію, державу із держав.
Нащадків нелюдів морально вбив,
Той рід, що його вічно зневажав.
Всі думали: «Він мертвий! Це кінець!»
Проте він жив і був спроможний битись.
Він вирвав з серця той важкий свинець,
Який впустила варварська рушниця.
Лежав такий один, всіма забутий.
Сміявся, часто дихав і ридав.
Паралізований, покинутий, прикутий,
Задля нащадків душу він віддав.