Він прийшов через двадцять років
І сказав: - Ти мене прости.
Я не мав двадцять років спокій
І нічого не мав, крім біди.
Збудував дім, зростив я сина.
Посадив біля дому я сад.
Та гризе мене та провина,
Що збулась двадцять років назад.
Двадцять літ я не мав того щастя,
Що з тобою тоді розгубив.
Думав – щастя й без тебе вдасться,
І не знав, як тебе я любив.
Я прожив життя своє марно, -
Без кохання, без ласки і мрій.
Все життя якесь – пшик, примарне,
Сірі будні без фарб і надій.
-Схаменувся, - сказала жінка.-
Не вдалося життя, що ж, бува.
Мене зрадив. Твоя дитинка
Стільки років без батька жила.
Не спитав ти, як нам жилося,
Як твій син і мужнів, і зростав?
Посивіло твоє волосся,
Що, покаятись час вже настав?
Той тягар тебе душить, гіркий,
Тяжкий гріх – не мені це простить.
Ти вже сам чіпляй собі бірки.
І у Бога прощення проси.
Дивний гріх, і таке буває? –
Жаль, що щастя СОБІ не дістав?
Відпускати той «гріх», хто знає,
Може, в Бога немає підстав?
-Ти для мене, - сказала жінка, -
Згинув, канув у інші світи.
Ти для мене – у ванні пінка,
Як же можна повітря простить?
Я ж не сержуся – світле чудо,
Цього сина мені залишив.
В нього щастя багато буде.
А у тебе – що сам заробив.
